Search

В статті наголошено, що для удосконалення захисту прав дітей під час військових конфліктів та протидії домашньому насильству, виявлення фактів домашнього насильства щодо дитини удосконалити та уніфікувати форми збирання, аналізу, узагальнення та врахування статистичних даних про випадки всіх форм насильства за ознакою статі та домашнього насильства та ефективності заходів, які вживаються за цими випадками. Домашнє насильство є одним із таких явищ, що в період військової агресії лише загострюється, водночас може залишатися невидимим або мати неналежний рівень реагування з боку суспільства внаслідок багатьох причин. Проблема домашнього насильства не нова. Особливо це стосується саме дітей та підлітків. Проте, як і до війни, так і наразі, діти – свідки домашнього насильства далеко не завжди визнаються потерпілими. Потерпілими їх визнають лише в тому випадку, коли фізичне насильство безпосередньо було спрямоване проти дитини. Що, адже, дитина, яка стала свідком домашнього насильства, очевидно, є неправильним, адже дитині, яка стала свідком домашнього насильства, як мінімум вже була спричинена шкода, зокрема її психічному здоровʼю. Різні статистичні форми у суб’єктів запобігання та протидії домашньому насильству, а також невраховування в них особливостей глобальних викликів сьогодення, унеможливлюють якісний аналіз даних щодо ефективності системи запобігання та протидії домашньому насильству / насильству за ознакою статі та обумовлюють брак комплексних наукових досліджень щодо впливу пандемії та війни на ситуацію з домашнім насильством / насильством за ознакою статі. При цьому важливо врахувати в статистичних формах уразливі категорії постраждалих осіб, таких як жінки, діти, особи з інвалідністю, з метою подальшого аналізу такої інформації та формування на основі отриманих даних дієвих програм допомоги таким категоріям осіб.

У статті проаналізовано норми сімейного законодавства України щодо визначення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу. Метою дослідження є вивчення процесу прийняття рішень органами опіки та піклування, оцінка ефективності їх діяльності, що сприятиме забезпеченню найкращих інтересів дитини та рівних прав батьків. Окрему увагу приділено визначенню ролі органів опіки та піклування у цьому процесі. Встановлено, що їх участь можлива у двох формах: 1) вирішення органом опіки та піклування спору про визначення місця проживання дитини; 2) надання письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ судом про визначення місця проживання дитини. Доведено, що роль органів опіки та піклування у визначенні місця проживання дитини є значною, оскільки вони залучаються у випадку відсутності консенсусу між батьками щодо проживання малолітньої дитини. Охарактеризовано процес прийняття рішення органами опіки та піклування. Виділено основні етапи у вирішенні питання про визначення місця проживання дитини за участі органів опіки та піклування: 1. Звернення до органів опіки та піклування батьків. 2. Проведення органами опіки та піклування бесіди з батьками та складання акту обстеження умов проживання дитини. 3. Прийняття рішення органами опіки та піклування відбувається на підставі аналізу умов та врахування думки дитини та формується у вигляді висновку. Важливими критеріями оцінки є ставлення батьків до виконання батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з батьків, стан здоров’я дитини та інші обставини, що мають істотне значення. Аналізуються основні засади, якими повинні керуватися органи опіки та піклування при визначенні місця проживання дитини, такі як забезпечення якнайкращих інтересів дитини та рівність прав батьків. Особлива увага приділяється проблемним аспектам, що виникають під час прийняття рішень органами опіки та піклування, до яких віднесено встановлення дійсного психоемоційного стану дитини психологом, забезпечення явки дитини до суду або органу опіки і піклування за постійним довоєнним місцем проживання.

За час незалежності Українська держава постійно вживала заходи з метою формування, реалізації та зміцнення політики у сфері захисту прав і свобод дитини. У статті надана кримінально-правова характеристика домашнього насильства відносно дітей. Наголошено, що зважаючи на те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України), можна із упевненістю сказати, що об’єкт домашнього насильства виступає абсолютною цінністю, посягання на яку мають суспільно небезпечний характер. Кримінальне законодавство України охороняє суспільні відносини, які здійснюються за участі дітей або в їх інтересах, з метою забезпечення кримінально-правовими засобами умов для нормального фізичного, розумового і морально-духовного розвитку дитини. Протиправність дій батьків пов’язані у більшості випадків з їх вихованням дитини й обумовлюються протиріччями між виховним процесом в діях батьків та дозволеними діями в нормах права. Природа сімейного виховного процесу вимагає формулювання проблеми застосування фізичної сили проти волі дитини не як допустимої, а як необхідної міри. Наголошено, що фізичні покарання визнаються насильством на підставі наявності у них ознаки вчинення дії проти волі дитини та такими, що принижують гідність на підставі спричинення шкоди почуттю власної гідності. Вирішення проблеми застосування сили щодо дитини в якості методу виховання базується на визнанні дитини абсолютно автономним суб’єктом, що перебуває у протиріччі з наявною неповнотою дієздатності та батьківською відповідальністю.

Метою статті є визначення особливостей правового регулювання здійснення та захисту права дитини на медичну допомогу в Україні. Для визнання дитини суб’єктом правовідносин із надання медичної допомоги має важливе значення розрізнення у законодавстві України правового статусу малолітніх та неповнолітніх дітей. Зроблено такі висновки: 1) для здійснення права малолітньої дитини на медичну допомогу потрібна згода її законного представника; 2) неповнолітня дитина може самостійно здійснити своє право на надання медичної допомоги (надає згоду на медичну допомогу, обирає лікаря та методи лікування відповідно до його рекомендацій); 3) для надання неповнолітній дитині окремих видів медичної допомоги необхідна згода обох батьків та дитини; 4) у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди дитини або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника; 5) у законі встановлено перелік заборон щодо участі дітей (як малолітніх, так і неповнолітніх) у правовідносинах із надання медичної допомоги дітей; 6) дитина незалежно від віку не має права відмовитися від лікування; 7) особливості правового статусу неповнолітньої дитини-пацієнта можуть залежати й від інших параметрів: від видів діяльності, якою займаються неповнолітні (наприклад, діти-спортсмени), стану їх здоров’я (діти-інваліди, діти-наркомани), соціального статусу, тощо. Відмову законних представників від медичного втручання щодо дитини, яка необхідна для порятунку її життя, запропоновано розглядати як пасивну евтаназію, яка заборонена в Україні. У Конвенції про права дитини закріплено обов’язок держав-учасниць забезпечувати дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини. Зазначена вимога Конвенції надає дітям можливість вільно висловлювати свої погляди та вимагати їх врахування відповідно до їх віку та рівня зрілості. Зроблено висновок про не відповідність правового регулювання права дитини на медичну допомогу в Україні вимогам Конвенції про права дитини, а Україна є країною-учасницею цієї Конвенції.

Захист дітей, забезпечення їхнього повноцінного розвитку – проблема національного значення, яка повинна розглядатися й розв’язуватися в різних контекстах: історичному, соціологічному, культурологічному, демографічному, педагогічному та, безумовно, юридичному. Мова йде про закріплення певними законами й іншими нормативно-правовими актами чітко визначених правил, норм, стандартів і вимог щодо організації життєдіяльності дитини. У статті подано характеристику й ієрархічну структуру нормативно-правової бази захисту дітей від насильства в Україні. Зроблено висновок, що жорстоке поводження з дітьми надалі формує з них соціально дезадаптованих людей, не здатних створювати повноцінну сім’ю, бути хорошими батьками, а також є поштовхом до виявлення жорстокості щодо власних дітей. Наголошено, що дитина потребує соціально-правового захисту. Завдяки аналізу тенденції зростання злочинів, учинених неповнолітніми й щодо дітей, автор доходить висновку про неспроможність спадку радянської системи впоратися з назрілою проблемою. Автор робить висновок, що побороти дитячу злочинність тільки репресивними методами неможливо, та й не є актуальним у суспільстві, яке називає себе гуманним і демократичним. Саме в цей час виникає питання про необхідність упровадження ювенальної юстиції на державному, законодавчому рівнях, а не тільки в наукових працях учених. Наголошено, що головні положення, які пронизують майже всі міжнародні правові акти, – це абсолютні заборони на жорстоке поводження з особою, передусім із дітьми. Цей принцип не має порушуватись у жодній ситуації без винятку. Але, на жаль, він порушується досить часто різними способами й у різних країнах. Однак, незважаючи на відносно впорядковану нормативно-правову базу, результати наукових досліджень та аналіз практики щодо подолання наслідків сімейного насильства над дітьми доводять, що жорстокість і насильство продовжують поширюватися. Можемо констатувати, що проблема жорстокого поводження і сімейного насильства над дітьми є актуальною і носить комплексний характер. Нарешті вона перестала розглядатися як внутрішньо-сімейна чи особиста і набула державного значення.

Вказується, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної ре­єстрації актів цивільного стану. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Визначено, шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за спільною заявою подружжя на під­ставі рішення суду. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до сімейного кодексу України. Акцентовано увагу, позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмо­вим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Припинення шлюбних відносин - важкий процес, котрий значною мірою ускладнюється, якщо подружжя має спільних неповнолітніх дітей. Найкращий варіант, коли визначення місця проживан­ня дитини після розлучення відбувається мирним шляхом. Тобто мати і батько домовляються між собою, хто буде проживати із нащадками. При цьому інший із батьків бере безпосередню участь у вихованні та піклуванні про сина чи дочку. Проте частіше трапляються ситуації, коли партнери не здатні домовитись для підписання миро­вої угоди, згідно зі ст. 160 Сімейного кодексу. Настає час гіршого варіанту - розв’язання питання в судовому порядку. Звертається увага, з початком повномасштабного вторгнення в Україні суттєво збільшилася кіль­кість сімейних спорів щодо визначення місця проживання дитини. Вимушена міграція населення, яка є одним з наслідків війни, та пережитий стрес руйнують сім’ї. Виникають ситуації, коли батьки не можуть дійти згоди щодо місця проживання дитини. Випадки, коли один з батьків відбирає дитину, є непоодинокими. У цьому зв’язку Уповноважений Верховної Ради України з прав людини закликає батьків діяти насамперед в інтересах дітей, з урахуванням рівних прав та обов’язків ма­тері та батька щодо дитини та вирішувати питання проживання дитини згідно з нормами чинного законодавства.

Мета написання наукової статті – на підставі аналізу норм Стамбульської конвенції та вітчизняного законодавства у сфері протидії домашньому насильству, а також результатів діяльності підрозділів Національної поліції запропонувати напрямки реалізації окремих положень Стамбульської конвенції щодо забезпечення прав дитини в Україні. У роботі представлений аналіз статистичної інформації діяльності мобільних груп Національної поліції Дніпропетровської області на повідомлення про факти домашнього насильства. Зроблено висновок про латентність домашнього насильства відносно дітей. Акцентовано увагу на необхідності врахування в діяльності органів та підрозділів Національної поліції принципу Стамбульської Конвенції, за якого дитина-свідок домашнього насильства офіційно має визнаватися потерпілим від таких протиправних дій. Запропоновані напрямки удосконалення забезпечення прав дитини під час протидії домашньому насильству з урахуванням вимог Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Висунута пропозиція розробити та прийняти накази Міністерства соціальної політики «Про затвердження Положення про створення та функціонування Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства та насильства за ознакою статі, здійснення повноважень держателя цього реєстру» та «Про затвердження Положення про Єдиний державний реєстр кривдників». Наголошено на потребі законодавчого впровадження у діяльність практичних органів Національної поліції принципу «дитина-свідок=дитина-потерпілий» шляхом запровадження конкретних змін до Кримінального процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення. Підтримана позиція щодо необхідності вирішення питання обов’язкового призначення психологічної експертизи у справах про домашнє насильство за участю дитини та врахування її результатів під час вирішення справи по суті. Запропоновано доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею 279-9 «Особливості розгляду справи про адміністративне правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством».

Здійснено системне дослідження проблем правового регулювання застосування технології сурогатного материнства в Україні під час повномасштабної війни. Встановлено, що в Україні дозволена процедура повного сурогатного материнства (сурогатна мати не повинна мати генетичного зв’язку з дитиною). Водночас відсутність чітких законодавчих вимог до процедури сурогатного материнства, відносно низька вартість її здійснення зумовила доволі високий рівень попиту серед іноземців на використання цієї репродуктивної технології. До 24 лютого 2022 року попит в Україні на послуги сурогатного материнства був надзвичайно високий, у тому числі і через заборону сурогатного материнства для іноземців в Індії, наша держава була одним із центрів сурогатного материнства на світовому рівні. Після 24 лютого минулого року ситуація суттєво змінилася. Проаналізовано проблеми, які виникли через повномасштабну війну та пов’язані із забезпеченням особистої безпеки сурогатних матерів, їх евакуації, оформленні документів для новонароджених дітей. Досліджено, які правові норми на разі залишаються чинними у регулюванні процедури сурогатного материнства. Проаналізовано спрощення правил перетину через державний кордон та порядок надання дозволу батькам виїжджати з дітьми по свідоцтвам про народження. Проаналізовано практичні практики, які змінилися після війни у низці посольств зарубіжних держав. Здійснено порівняльний аналіз внесених до парламенту наприкінці 2021 року та у січні 2022 року чотирьох законопроєктів, які б мали врегулювати сферу репродуктивної медицини. Виокремлено позитивні сторони окремих положень, а також наявні прогалини. Додатково обґрунтовано необхідність прийняття спеціального закону, який би врегулював застосування різних репродуктивних технологій в Україні, у тому числі процедури сурогатного материнства. Доведено, що новий закон має чітко визначати можливості застосування сурогатного материнства іноземцями та гарантувати особливий правовий захист дітей, народжених сурогатними матерями. Важливим є також чітке врегулювання порядку вивезення закордон репродуктивного матеріалу, а також відповідальності усіх сторін за невиконання договору, якщо не доведено неможливість виконання через форс мажорні обставини.

В науковій статті авторка провела наукове дослідження зарубіжного досвіду правового регулювання договірних відносин між матір’ю, батьком та дитиною, в тому числі за законодавством держав Європейського Союзу. На підставі проведеного дослідження авторка дійшла висновку, що правове регулювання укладання договорів між матір’ю, батьком та дитиною за законодавством держав Європейського Союзу переважно здійснюється через визначення можливості укладення договорів, без уточнення положення про їх форму та істотні умови. Зокрема, таким чином визначено можливість укладання «заяви про здійснення батьківських прав» («угоди батьків щодо встановлення порядку здійснення батьківських прав та визначення внесків на утримання та виховання дитини») за французьким цивільним законодавством; «угоди про спосіб надання утримання» та «заяви про прийняття батьківської турботи» за німецьким цивільним законодавством; відповідних договорів за законодавством Латвії (угоди батьків: про визначення прізвища дитини, скасування усиновлення, про встановлення спільного або роздільного піклування батьків про дитину, про встановлення умов спілкування з дитиною того з батьків, який проживає окремо), Естонії (угода про виконання обов’язку батьків щодо утримання дитини), Чехії (угоди: про встановлення батьківства, про здійснення взаємних батьківських прав та обов’язків, про встановлення умов спілкування з дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, про управління майном дитини, про виконання батьківських прав та обов’язків після розірвання шлюбу, про виплату аліментів), Польщі («декларація подружжя про прізвище дитини», «договір про те, як здійснювати батьківську відповідальність і підтримувати контакт з дитиною, відповідно до найкращих інтересів дитини», «договір про правила визначення контакту між батьками і дітьми»), Болгарії (договір про місце проживання дітей, батьківство, особисті стосунки та аліменти на дитину). Законодавство цих держав (крім болгарського) обмежує можливість врегулювання відносин між батьками та дітьми шлюбним договором; чеське та польське законодавство допускають укладення аліментних договорів й щодо утримання дітьми своїх непрацездатних батьків. Більш широко визначають істотні умови та форму договорів між батьками та дітьми угорське цивільне та молдовське сімейне законодавство, передусім щодо договору про надання утримання учаснику сімейних відносин та договору про спілкування з дитиною. На думку авторки, слід запозичити досвід цих держав і передбачити таке ж докладне регулювання в Сімейному кодексі України.

Стаття присвячена еволюції процедур вирішення спорів між батьками щодо визначення місця проживання їхньої дитини (дітей). У статті відображено особливості вирішення суперечок між батьками щодо дітей, які мали місце на основних історичних етапах на території сучасної України. У статті наголошено на необхідності використання історично-правового досвіду при врегулюванні сімейних правовідносин та вирішенні сімейних конфліктів. Підкреслено, що історико-правове дослідження порядку регулювання сімейних відносин, порядку вирішення сімейних спорів здійснюється з метою розуміння та використання історично-правового досвіду, виявлення першооснови поглядів в українському суспільстві на принципові, визначальні положення, на яких ґрунтуються відносини між батьками та дітьми, а також на процес вирішення судом спорів про визначення місця проживання дитини. Наведено основні особливості здійснення судової влади та вирішення спорів з визначення місця проживання дитини, які були характерні для різних історичних періодів від Скіфії до відновлення незалежності України на сучасному етапі. Зокрема, звернуто увагу на періодах існування патріархального та матріархального ладу в сім’ї, розвитку прав дитини, виокремленні її інтересів, розвиток системи судів та цивільного судочинства. Запропоновано визначити етапи еволюції правил здійснення цивільного процесу та норм сімейного права, які регулювали й регулюють порядок розгляду на території України судами справ про визначення місця проживання малолітньої дитини.

Адміністративно-правовий статус Національної поліції, визначений нормами адміністративного права, правовий статус такого органу в державному механізмі та системі зв’язків з громадськістю та доводить, що суть правового статусу Національної поліції проявляється в цілях, завданнях та принципах цього органу, у тих можливостях, якими він користуються, усвідомлюючи функціональне призначення та покладені на нього завдання. У розділі II «Основні завдання та компетенція підрозділів ЮП» Інструкції з організації роботи підрозділів з питань превенції неповнолітніх Національної поліції України зазначено, що серед основних завдань підрозділів ювенальної превенції є профілактична діяльність, спрямована на запобігання проступків серед дітей, вивчення факторів, причин та умов, які цьому сприяють, вжиття заходів у межах їх компетенції щодо їх усунення. Важливі складові адміністративно-правого статусу певною мірою передбачений адміністративним законодавством. Правові основи адміністративно-правового статусу підрозділів з питань ювенальної превенції Національної поліції України, як суб'єкта попередження правопорушень поряд із неповнолітніми, визначені Конституцією України та наказом Міністерства внутрішніх справ України "Про затвердження Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України "від 19 грудня 2017 р. 1044. Іншим елементом адміністративно-правового статусу підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України як суб’єкта запобігання злочинності серед дітей є структурно-організаційний підрозділ, який містить нормативні акти щодо створення, реорганізації, ліквідації відділів та структур поліції; створення та зміна структури щодо організації, напрямів роботи; контроль тощо. Новелою у діяльності підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України стало прийняття Наказу МВС України «Про затвердження змін до Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України» від 25.06.2020 № 488, який є черговою спробою організувати діяльність підрозділу відповідно до вимог сучасного світу.