Search

Purpose. The article is aimed at considering the concept of leisure in the daily practice of Ukrainian refugees in Poland and identifying the main trends in its development. Theoretical basis. The author used the quantitative method, the method of online search for respondents, the method of monitoring social networks, and the comparative method. The study was conducted in Poland from 01.08.2022 to 31.01. 2023 as part of grant support from the Polish Institute of Advanced Studies. The study is based on the results of a qualitative and quantitative survey, the analysis of groups and chats of Ukrainian refugees in Poland, and the comparative analysis with the results of other studies. The comparison of these results leads to the assumption that a different understanding of the category of leisure in Polish and Ukrainian culture can result in the violation of intergroup relations. Originality. The author deduced the concept of refugees’ leisure beyond the concepts of adaptation, assimilation, and integration. Leisure is proposed to be considered as a connecting link between the past and present life of refugees and determine its place in the structure of national consciousness. Conclusions. The modern scientific discourse experiences a certain gap in the study of the leisure sector of Ukrainian refugees, the problematic areas in the leisure anthropology of Ukrainian refugees in Poland were identified, and a working hypothesis was put forward for further research. The misunderstanding in the organization of leisure activities of representatives of two cultures arises at the level of national self-consciousness (codes, traditions, attitudes). Therefore, external communication does not always reach its ultimate objective and leads to misunderstanding. To determine the mechanism of misunderstanding, the place of leisure in the structure of national consciousness should be determined., Мета. Стаття спрямована на розгляд поняття "дозвілля" в повсякденній практиці українських біженців у Польщі та виявлення основних тенденцій його розвитку. Теоретичний базис. Авторка використала кількісний метод, метод онлайн-пошуку респондентів, метод моніторингу соцмереж, порівняльний метод. Дослідження було проведено в Польщі з 01.08.2022 по 31.01.2023 в рамках грантової підтримки Polish Institute of Advanced Studies. Воно ґрунтується на результатах якісного та кількісного опитування, аналізу груп та чатів українських біженців у Польщі та порівняльного аналізу з результатами інших досліджень. Порівняння цих результатів дозволяє висунути припущення, що різне розуміння категорії дозвілля в польській та українській культурі може призвести до порушення міжгрупових відносин. Наукова новизна. Авторка вивела поняття "дозвілля біженців" за межі понять адаптації, асиміляції, інтеграції. Запропонувала розглядати дозвілля як зв’язну ланку між минулим і теперішнім життям біженців та визначити його місце у структурі національної свідомості. Висновки. Виявлено прогалину в сучасному науковому дискурсі з вивчення дозвільної сфери українських біженців, виділено проблемні зони в антропології дозвілля українських біженців у Польщі, а також висунуто робочу гіпотезу для подальшого дослідження. Нерозуміння в організації дозвільної діяльності представників двох культур зароджується на рівні національної самосвідомості (кодів, традицій, установок). Тому зовнішня комунікація не завжди досягає кінцевого результату та призводить до непорозуміння. Для визначення механізму непорозуміння необхідно визначити місце дозвілля у структурі національної свідомості.

Purpose. The article aims to analyse the consciousness of masses in the communication system of the 20th century projecting the individual level onto the social one. Theoretical basis. In the fields of philosophy and other humanities since the middle of the last century there has dominated an opinion that the category of mass and its communication are second-rate and non-elitist phenomena. Condensing the experience of human history (especially – the nineteenth century – the time of the bourgeois revolutions and the two world wars), such parameters were set by the creators of social psychology Gustave Le Bon and Sigmund Freud in their basic research "The Crowd: A Study of the Popular Mind", "Group Psychology and the Analysis of the Ego". Since ancient times the masses have really resembled immoral emotional neoformations, which minimized the individual qualities of the components of the whole and showed the features of a predominantly animal nature. It is no coincidence that those masses were called emotional, or just a crowd, regardless of the topos of existence: streets and squares, or the infospace of the first mass media (newspapers, radio, cinema, television). However, analysing the crowd, the scientists noted that this is only an extreme modification of the mass, and, in addition to it, there may be others – quite the opposite in their nature. With the advent of the World Wide Web, the situation has changed: scientists and futurists have been talking about the mass of intellectuals, which seems to be formed and combined in the field of information technology. And it surpasses the traditional elite in many respects. Originality. Having analysed the works of classic and modern researchers, we came to the conclusion that in fact the masses, like individuals (according to C. G. Jung), are divided into four types. Correspondingly, each of them has its own behaviour, psychology, philosophy etc. This article focuses on beliefs and ideological positions as the basis for the functioning of emotional, sensory, intuitive and rational masses in the context of 20th century philosophy. The object of our analysis was the philosophical schools of neo-positivism, hermeneutics, psychoanalysis, existentialism, pragmatism, anthropology, phenomenology, and others. Conclusions. According to our assumption, regardless of the type of mass and direction of modern philosophy as a field of its implementation, rationalism comes to the fore everywhere (as a primary source and theoretical basis or motivation). Thus, it can be concluded that the rational mass now dominates, not emotional (which was thoroughly described by Le Bon and Freud). And this is quite natural in the age of digital technology., Мета. У статті ми ставимо за мету дослідити свідомість мас у системі комунікації ХХ століття, проєктуючи індивідуальний рівень на соціальний. Теоретичний базис. У царинах філософії та інших гуманітарних наук із середини минулого століття панує думка, що категорія маси та її комунікація – явища другосортні й неелітарні. Саме такі параметри, конденсуючи досвід історії людства, задали творці соціальної психології Густав Лебон та Зигмунд Фройд у фундаментальних дослідженнях "Психологія народів і мас", "Психологія мас та аналіз людського 'Я'". Із найдавніших часів маси справді нагадували аморальні новоутворення, які нівелювали індивідуальні якості складників цілого й проявляли риси переважно інстинктивного характеру. Не випадково ті маси називали емоційними, або просто натовпом, незалежно від топосу існування (вулиць та майданів) чи інфопростору перших засобів масової комунікації. Однак, аналізуючи натовп, учені зауважували, що йдеться виключно про крайню модифікацію маси, але, крім неї, можуть існувати інші – цілком протилежного характеру. Із появою всесвітньої інтернет-мережі ситуація різко змінилася: учені, зокрема футурологи, заговорили про масу інтелектуального штибу, яка начебто утворюється й об’єднується у сферах інформаційних технологій. І за багатьма показниками перевершує традиційну еліту. Наукова новизна. Проаналізувавши праці класиків та сучасних дослідників, ми дійшли думки, що насправді маси, як і індивіди (за К.-Г. Юнгом), поділяються на чотири типи. Відповідно – кожному з них притаманна своя свідомість, поведінка, психологія, філософія тощо. У цій публікації ми зосереджуємось на світоглядних позиціях як підґрунті функціонування емоційної, сенсорної, інтуїтивної та раціональної маси в контекстах філософії ХХ–ХХІ століть. Висновки. За нашим припущенням, незалежно від типу маси та напряму новітньої філософії як царини її реалізацій, на перший план скрізь виходить раціоналізм (як першоджерело й теоретична база або мотивація). Отже, можна зробити висновок, що зараз домінує раціональна маса, а не "класична" емоційна.

The purpose of this article is to explain in religious, secular, and post-secular contexts the functional potential of conceptualizing the miracle as a text or message with a motivational effect. Theoretical basis. Max Weber, Ernst Tugendhat, Alexander Geppert and Till Kössler analysed the processes of enchantment and disenchantment of the world on a philosophical basis. The representatives of the Frankfurt school (Theodor Adorno, Max Horkheimer, Walter Benjamin) and their followers describe the cultural processes of post-secularism (Jürgen Habermas, Peter Sloterdijk) in detail. The logic of cultural and social representation of amazing events and their descriptions can be realized by combining hermeneutic analysis with a functionalist approach based on the model of Niklas Luhmann and the discursive ethics of Karl-Otto Apel. Originality. Desired cultural, social and political situations in society often arise unexpectedly and suddenly, which provokes to characterize them as a miracle. However, at the basis of the emergence of such situations are the rules of social communication, in particular those that provide for asymmetric communication with questions that await answers. A miracle appears at the moment of transformation of asymmetric communication into a symmetrical one: each specific miracle-phenomenon needs its own metaphorical understanding and interpretation as a message. Conclusions. The article proposes an analysis of miracle phenomenon in its cosmological, anthropological and educational implications. Some tendencies fixed by communicative turn of the contemporary philosophy are also contributed to considering the miracle in its objective and subjective representations. The semantics of the miracle is analysed according to the relevant problem fields. The functionality of miracle is examined on its ability to show orientation for the contemporary societies with their tendency to post-secularity. The fusion of Pre-modernity and Late Modernity is taking into account when the semantics of miracle is described accordingly to their communication functionality. The enchanting and disenchanting dialectic is explained on semantics of miracle as a world and cosmic events., Мета. У цій статті передбачено пояснити в релігійному, секулярному та постсекулярному контекстах функціональний потенціал концептуалізації дива як тексту або повідомлення з мотивувальним ефектом. Теоретичний базис. Процеси зачаклування та розчаклування світу на філософському ґрунті аналізували Макс Вебер, Ернст Тугендхат, Александр Гепперт і Тіль Кеслер. Діалектичний підхід до аналізу дива та метафори економічних, соціальних, політичних чи освітніх див детально аналізують представники франкфуртської школи (Теодор Адорно, Макс Горкгаймер, Вальтер Беньямін) та їхні послідовники Юрґен Габермас і Петер Слотердайк, описуючи культурні процеси постсекуляризму. Логіку культурної та соціальної репрезентації дивовижних подій та їхніх описів можна здійснити шляхом поєднання герменевтичного аналізу з функціоналістичним підходом за моделлю Нікласа Лумана та дискурсивною етикою Карла-Отто Апеля. Наукова новизна. Бажані в суспільстві культурні, соціальні та політичні ситуації нерідко виникають неочікувано, раптово, що провокує характеризувати їх як диво. Утім, в основі появи таких ситуацій лежать правила здійснення соціальної комунікації, зокрема ті, які передбачають асиметричне спілкування із запитаннями, що потребують відповіді. Диво постає в момент перетворення асиметричної комунікації на симетричну: кожне конкретне диво-явище потребує свого метафоричного осмислення й інтерпретації як послання. Висновки. У статті запропоновано аналіз феномену дива в космологічному, антропологічному та освітньому аспектах. До розгляду дива в його об’єктивних і суб’єктивних репрезентаціях внесено й деякі тенденції, які були закріплені комунікативним поворотом сучасної філософії. Семантику дива проаналізовано за відповідними проблемними полями. Функціональність дива досліджено на його здатності показувати орієнтацію для сучасних суспільств з їх тенденцією до постсекулярності. Злиття домодерності та пізньої модерності враховано для описання семантики дива відповідно до їхньої комунікаційної функціональності. На основі семантики дива як світових і космічних подій пояснено діалектику зачаклування та розчаклування.

Purpose. The authors aim to reveal the peculiarity of comprehension of the human phenomenon in the process of referring to the text of "Observations on the Feeling of the Beautiful and Sublime" by the early Immanuel Kant, which is based on the critical rethinking of the Enlightenment position. A prerequisite for its substantial solution is addressing the problem of the place of the "Observations" in the evolution of Kant’s anthropological views. Theoretical basis. Our view of Kant’s legacy is based upon the conceptual positions of phenomenology, existentialism and hermeneutics. Originality. We have proved that the anthropological interest was inherent in Kant already in the pre-critical stage of his work, as shown by the still underestimated treatise "Observation". The paper give arguments that this text highlights the main topics that will later be the subject of a detailed study of both Kant himself and philosophical anthropology of the 20th century. It is revealed that Kant overcomes the Enlightenment temptation to absolutize the power of human reason and emphasizes its limitations. The specified step is a necessary condition for him to comprehend the important role of the sensual-passionate component of human nature and to recognize the importance of the metaphysical nature of man. Conclusions. For us today, the pre-critical Kant appears as the developer of anthropological teaching, first presented in the treatise "Observations". Already at this stage, Kant demonstrates a holistic vision of human nature. In the process of creative evolution of the thinker, this treatise should be qualified as a kind of sketch of the future concentrated development of human nature, elaborated in the pages of "Anthropology" in 1798. The author gives a key place to the metaphysics of human nature, a vivid illustration of which is, in particular, the last paragraph of "Observations" dedicated to freedom. The conducted analysis provides sufficient grounds for qualifying this text as an outline of the anthropological basis of his doctrine of pure reason, the doctrine of metaphysics as the metaphysics of man, which, in turn, gives us the key to understanding "Anthropology" as his final text., Мета. Автори ставлять за мету виявити своєрідність осмислення феномену людини в процесі звертання до тексту "Спостережень за почуттям прекрасного та піднесеного" раннього Іммануїла Канта, в основі якого лежить критичне переосмисленням позиції просвітників. Умовою її змістовного розв’язання є звернення до проблеми місця "Спостережень" в еволюції антропологічних поглядів Канта. Теоретичний базис. Наш погляд на спадщину Канта базується на концептуальних положеннях феноменології, екзистенціалізму та герменевтики. Наукова новизна. Обґрунтовано, що антропологічний інтерес був притаманний Канту вже на докритичному етапі його творчості, проявом чого є досі недооцінений трактат "Спостереження". Аргументовано, що в цьому тексті виокремлені ті основні теми, які пізніше будуть предметом детального вивчення як самого Канта, так і філософської антропології ХХ ст. Виявлено, що Кант долає спокусу епохи Просвітництва щодо абсолютизації сили людського розуму та наголошує на його обмеженості. Означений крок є для нього необхідною передумовою осмислення важливої ролі чуттєво-пристрасної складової природи людини та визнання важливості метафізичності природи людини. Висновки. Для нас сьогодні докритичний Кант постає як розробник антропологічного вчення, яке вперше репрезентоване в трактаті "Спостереження". Уже на цьому етапі Кант демонструє цілісне бачення природи людини. У процесі творчої еволюції мислителя цей трактат слушно кваліфікувати як свого роду ескіз майбутньої концентрованої розробки природи людини, викладеної на сторінках "Антропології" 1798 року. Ключове місце автор відводить метафізичності природи людини, яскравою ілюстрацією чого є, зокрема, останній параграф "Спостережень", присвячений свободі. Проведений аналіз дає достатні підстави для кваліфікації цього тексту як окреслення антропологічного підґрунтя його вчення про чистий розум, вчення про метафізику як метафізичність людини, що, своєю чергою, дає нам ключ до розуміння "Антропології" як його підсумкового тексту.

Purpose of the research is to study the originality of interpretation of death in the lyrics of Ukrainian diaspora in Canada in the context of the opposition "foreign land – motherland", based on its existential development in philosophical anthropology and culture of the last two centuries. Its implementation presupposes, first of all, analysis of the forms of development and disclosure of the death motif by figurative and artistic means. Theoretical basis. The author uses the well-founded tradition of interpreting the death motif in philosophical literature of the last centuries, i.e. non-classical and modern philosophical thought. Originality. The present study is an attempt at systematization of the notions of death in Ukrainian poetry in Canada in the second half of the 20th century. It is based on the study of artistic texts and the worldview of Ukrainian emigrants. Appeal to the fiction of the Ukrainian Diaspora allows illustrating the originality of philosophical understanding of death in the context of the national culture. Conclusions. Reference to Ukrainian-Canadian poetry allows expanding the space of philosophical understanding of death in the form of figurative fiction. Concretizing the character of their interpretation of the motif of death, it is necessary to focus attention on its two basic forms of manifestation: existential, associated with living abroad, and sacrificial death for the benefit of the homeland. Thus, the motif of death occupies a significant place in the lyrics of representatives of the Ukrainian diaspora. The concept of human death is closely connected with the concept of life, which is concretized through their meaningful comprehension. This is a matter of interpretation of despair and loneliness motifs, as well as the illumination of the images of a foreign land, which is one of the features of emigrant literature in general., Мета дослідження – опираючись на розробку екзистенціалу смерті у філософській антропології та культурі останніх двох століть, вивчити своєрідність його тлумачення у ліриці представників української діаспори в Канаді в контексті опозиції "чужина – батьківщина". Її реалізація передбачає насамперед аналіз форм розгортання та розкриття мотиву смерті образно-художніми засобами. Теоретичний базис. Автор опирається на ґрунтовну традицію інтерпретації мотиву смерті у філософській літературі протягом кількох останніх століть, тобто на некласичну та сучасну філософську думку. Наукова новизна. Дане дослідження є спробою систематизації уявлень про смерть в україномовній поезії Канади другої половини ХХ ст., що базується на вивченні художніх текстів та картини світу українських емігрантів. Звертання до художньої літератури української діаспори дозволяє проілюструвати своєрідність філософського осмислення смерті в контексті вітчизняної культури. Висновки. Звертання до україномовної поезії Канади дозволяє розширити простір філософського осмислення поняття смерті в формі образно-художніх творів. Конкретизуючи характер інтерпретації ними мотиву смерті, слушно зосередити увагу на його двох основних формах прояви: екзистенційна, що пов’язана з життям на чужині, та жертовна – смерть на благо батьківщини. Таким чином, у ліриці представників української діаспори мотив смерті займає вагоме місце. Поняття смерті людини тісно пов’язане з поняттям життя, що конкретизується у вигляді їх змістовного осмислення. Йдеться про інтерпретації мотивів безвиході, самотності та висвітлення образів чужина-батьківщина, що є однією із особливостей еміграційної літератури взагалі.

Purpose. The article is aimed to outline Locke’s position on the basic principles of proper human behavior. Its implementation involves: a) review of the research literature concerning the place of anthropological motive in philosophizing and b) research of his interpretation of human nature and the role of the rational component. Theoretical basis. The author’s approach is based on the conceptual provisions of phenomenology and existentialism. Originality. The work considers the teaching of Locke as the author of the original concept of human nature, which is closely related to the understanding of ethical issues. It is proved that its meaningful development involves the identification of the main components of human nature in the process of determining the basic principles of personality behavior. The original conception of the thinker on the irrational component of human nature and the ways of its rationalization is analyzed. Conclusions. It is substantiated that Locke’s philosophical heritage is not reduced to depersonalized empiricism as epistemology, and his teaching about human is not limited to the abstract study of their rational component. The thinker connects the request of his own epoch with the new vision of human and the basic principles of their behavior on the basis of rationality. Locke is looking for the ways to master the irrational component of human nature and is convinced that in the era of the scientific revolution, the basis of human behavior should be rationality. Locke considers human freedom to be one of the key moments of human nature., Мета. Окреслити позицію Лока щодо основних засад належного способу людської поведінки. Її реалізація передбачає: а) огляд дослідницької літератури щодо місця антропологічного мотиву в філософуванні та б)вивчення його інтерпретації природи людини та ролі раціональної компоненти. Теоретичний базис. Мій підхід базується на концептуальних положеннях феноменології та екзистенціалізму. Наукова новизна. Розглядається вчення Лока як автора оригінальної концепції природи людини, яка тісно пов’язана з осмисленням етичної проблематики. Доведено, що її змістовна розробка передбачає виокремлення основних компонентів природи людини в процесі визначення базових принципів поведінки особистості. Проаналізовано оригінальну концепцію мислителя щодо нераціональної компоненти природи людини та шляхів її раціоналізації. Висновки. Обґрунтовано, що філософська спадщина Лока не зводиться до знеособленого емпіризму як гносеології, а його вчення про людину не обмежується абстрактним вивченням її раціональної компоненти. Запит власної епохи мислитель пов’язує з новим баченням людини та основних принципів її поведінки на базі раціональності. Лок шукає шляхи опанування нераціональної компоненти природи людини та переконаний в тому, що в епоху наукової революції основою людської поведінки має бути раціональність. До числа ключових моментів природи людини Лок відносить її свободу.

Purpose. To consider the uniqueness of Descartes’ way of interpreting poetry as a type of philosophizing that makes it possible to comprehend the metaphysical nature of man. Its implementation involves the consistent solution of the following tasks: a) understanding methodological changes in the philosophy of the 20th century in the process of actualization of anthropological interest; b) argumentation of the importance of poetic thinking for early Descartes in the process of addressing modern historians of philosophy and the thinker’s texts. Theoretical basis. I rely on the conceptual positions of phenomenology, existentialism and hermeneutics. Originality. Finding of the study is that poetic thinking is the most authentic way of meaningful comprehension of the metaphysicity of man. The paper outlines the nature of the expression of this correlation in the philosophizing of the 20th-21th centuries and substantiates the thesis about the importance of the poetic principle for understanding the phenomenon of man in early works by Descartes. Conclusions. The paper examined the methodological shifts in anthropologically oriented philosophizing of the 20th-21th centuries and focused on the manifestations of related moments in the philosophical legacy of Descartes. The latter demonstrates the existence of a still underestimated version of interpreting the metaphysical foundations of human existence, the form of understanding of which is poetic thinking. It is a form of caring for the humane in man., Мета. Розглянути своєрідність способу тлумачення Декартом поезії як типу філософування, який уможливлює осмислення метафізичності людини. Її реалізація передбачає послідовне розв’язання наступних завдань: а) осмислення методологічних зрушень в філософії ХХ ст. в процесі актуалізації антропологічного інтересу; б) аргументування важливості поетичного мислення для раннього Декарта в процесі звертання до сучасних істориків філософії та текстів мислителя. Теоретичний базис. Я спираюсь на концептуальні положення феноменології, екзистенціалізму та герменевтики. Наукова новизна. Виявлено, що поетичне мислення є найбільш автентичним способом змістовного осягнення метафізичності природи людини. Окреслено характер увиразнення цієї кореляції у філософуванні ХХ-ХХІ ст. та обґрунтовано тезу про істотність поетичного начала для осмислення феномену людини у раннього Декарта. Висновки. Розглянуто методологічні зрушення в антропологічно орієнтованому філософуванні ХХ-ХХІ ст. та акцентовано увагу на проявах споріднених моментів у філософській спадщині Декарта. Остання демонструє наявність досі недооціненого варіанту тлумачення метафізичних засад людського існування, формою осмислення яких є поетичне мислення. Воно є формою турботливого ставлення до людського в людині.

Purpose. Reconstruction of Empedocles’ doctrine from the point of view of philosophical anthropology. Theoretical basis. Methodological basis of the article is the anthropological comprehending of Empedocles’ text fragments presented in the historical-philosophical context. Originality. Cognition of nature in Ancient Greece was far from the ideal of the objective knowledge formed in modern times, cognition of the world as it exists before man and independently of him. Whatever the ancient philosophers talked about, man was always in the center of their attention. I proposed an anthropological version of the interpretation of the doctrine of Empedocles, within the framework of which various elements of his concept fit into a consistent model. Conclusions. Empedocles’ anthropology is based on the recognition of several fundamental things. First of all, there is no death. Second, there is no fundamental difference between human and celestial. This line is conventional and under certain conditions one can overcome it. Cod can become a human (for example, for a deed unworthy of a deity), and a human can become God. Teaching of evolution is also double. Not only physical shell evolves, keeping only the most adapted species, but the soul too. The latter can both ascend to the gods and go down to the bushes and fish. Purification of the soul and mastering the magic of the elements gives an impetus for a correct direction of evolution. Empedocles is an anthropologist-practitioner, who shows by his example that a human can cope with all the elements and reach divinity. He chose (or convinced himself that he chose) the elemental ingredients for penetrating the Fortunate Isles, leaving the instructions on how to become God., Мета. Реконструкція вчення Емпедокла з позицій філософської антропології. Теоретичний базис. Методологічною основою статті є антропологічне осмислення фрагментів текстів Емпедокла, представлене в історико-філософському контексті. Наукова новизна. Пізнання природи в Стародавній Греції було далеким від сформованого в Новий час ідеалу об’єктивного знання, пізнання світу таким, яким він існує до людини і незалежно від неї. Про що б не говорили філософи того часу, в центрі їх уваги завжди була людина. Я запропонував антропологічний варіант інтерпретації вчення Емпедокла, в рамках якого різні елементи його концепції укладаються в несуперечливу модель. Висновки. Антропологія Емпедокла заснована на визнанні декількох принципових речей. По-перше, смерті не існує. По-друге, немає принципової різниці між людським і божественним. Дана грань умовна і за певних умов її можна подолати. Бог може стати людиною (наприклад, зробивши негідний божества вчинок), а людина може стати Богом. Вчення про еволюцію також двоїсте. Еволюціонує як тілесна оболонка, зберігаючи лише найбільш пристосовані види, так і душа. Остання може як підніматися до богів, так і сходити до кущів і риб. Очищення душі та оволодіння магією стихій дає хороший поштовх для правильного напрямку еволюції. Емпедокл – антрополог-практик, який на своєму прикладі показує, що людина може оволодіти всіма стихіями і досягти божественності. Він підібрав (або переконав себе в тому, що підібрав) інгредієнти-стихії для проникнення на Острови блаженних, залишивши нам інструкцію про те, як стати Богом.

Purpose. To consider the personal nature of Cartesian metaphysics. Its implementation involves: a) outlining methodological changes in the philosophy of the twentieth century; b) analysis of ways to interpret anthropological component of philosophizing in Descartes studies; c) appeal to Descartes’ texts to clarify the authentic form of his interpretation of metaphysics. Theoretical basis. I base my view of Descartes’ legacy on the conceptual positions of phenomenology, existentialism and hermeneutics. Originality. Based on Descartes’ own concept of teaching, the author substantiates the personal nature of Cartesian metaphysics. Important prerequisites for its comprehension are attention to the ethical motive as the driving force of philosophizing and recognition of the importance of the poetic worldview. The idea of the basic role of poetics finds its meaningful confirmation in the texts of the philosopher, who interprets the main areas of philosophy (science, morality and medicine) as the forms of art. Conclusions. Based on his own vision of anthropology and metaphysics as the forms of completion of the revolution initiated by Copernicus, the author defends the idea of the constitutive presence of personality in Descartes’ metaphysics. In the process of studying the research literature, methodological guidelines are outlined in the form of the importance of personal determination of the search for truth, the key role of ethical motive and art as components of philosophizing. The thesis about the poetic form of presentation of metaphysics by Descartes as a form of fixation of its personal dimension is substantiated., Цель. Основной целью статьи является изучение личностного характера картезианской метафизики. Ее реализация предполагает: а) фиксацию методологических сдвигов в философии ХХ века; б) анализ способов интерпретации антропологической составляющей философствования в декартоведении; в) обращение к текстам Декарта для уточнения аутентичной формы изложения им собственной метафизики. Теоретический базис. Свой подход я базирую на концептуальных положениях феноменологии, экзистенциализма и герменевтики. Научная новизна. Исходя из собственной концепции учения Декарта, автор обосновывает личностный характер картезианской метафизики. Важными предпосылками ее постижения являются внимание к этическому мотиву как движущей силе философствования и признание значимости поэтического восприятия. Идея базисной роли поэтики находит свое содержательное подтверждение в текстах философа, который истолковывает основные сферы философии (науку, мораль и медицину) как формы проявления искусства. Выводы. Опираясь на собственное понимание антропологии и метафизики как форм завершения революции Коперника, автор обосновывает идею конститутивного присутствия личности в метафизике Декарта. В процессе изучения исследовательской литературы обрисовываются методологические ориентиры в виде важности личностного измерения искания истины, ключевой роли этического мотива и искусства как компонента философии. Обосновывается идея важности для нас поэтической формы изложения метафизики как способа фиксации личностного измерения метафизики Декарта., Мета. Основною метою статті є дослідження особистісної природи картезіанської метафізики. Її реалізація передбачає: а) окреслення методологічних зрушень в філософії ХХ століття; б) аналіз способів тлумачення в декартознавсті антропологічної компоненти філософування; в) звернення до текстів Декарта для уточнення автентичної форми тлумачення ним метафізики. Теоретичний базис. Свій погляд на спадщину Декарта я засновую на концептуальних положеннях феноменології, екзистенціалізму та герменевтики. Наукова новизна. Виходячи з власної концепції вчення Декарта, автор обґрунтовує особистісний характер картезіанської метафізики. Важливими передумовами її осягнення є увага до етичного мотиву як рушійної сили філософування та визнання значущості поетичного світосприйняття. Ідея базової ролі поетики знаходить своє змістовне підтвердження в текстах філософа, який тлумачить основні сфери філософії (науку, мораль та медицину) як форми прояви мистецтва. Висновки. Спираючись на власне бачення антропології та метафізики як форм завершення розпочатої Коперником революції, автор обстоює ідею конститутивної присутності особистості в метафізиці Декарта. В процесі вивчення дослідницької літератури окреслюються методологічні орієнтири у вигляді важливості особистого виміру шукань істини, ключової ролі етичного мотиву та мистецтва як компоненти філософування. Обґрунтовується теза про поетичну форму викладу метафізики у Декарта як форму фіксації її особистісного виміру.

Purpose. The author believes that the main topic of philosophical studies of Heraclitus was not nature, not dialectics, and not political philosophy; he was engaged in the development of philosophical anthropology, and all other questions raised by him were subordinated to it to one degree or another. It is anthropology that is the most "dark" part of the teachings of this philosopher, therefore the purpose of this article is to identify the hidden anthropological message of Heraclitus. In case of success, it will become clear what made him "darken". Theoretical basis. The methodological basis of the article is the anthropological understanding of fragments of Heraclitus’ texts presented in a historical and philosophical context. Originality. The philosophical concept of Heraclitus is still a mystery for researchers of his work. The author of the article proposed such a variant of interpretation, within the framework of which different elements of this concept fit into a consistent model. Conclusions. The article proves that although the anthropological turn in philosophy is traditionally associated with the activities of the sophists and Socrates, the previous philosophical thought was also not devoid of anthropological ideas. Moreover, pre-Socratic philosophers posed problems, the interpretation of which brought the doctrine of man to the level of high-order abstractions, while surprisingly preserving the concreteness of the life-meaning questions that confront him. And one of the brightest representatives of pre-Socratic anthropology was Heraclitus of Ephesus. Religion was the motivator that made him study the world, man, and society. The doctrine of the Logos developed by Heraclitus had a tremendous impact on Plato and Philo of Alexandria, and through them on the author of the Fourth Gospel, who begins his story with a "Greek" rethinking of the mystery of the Incarnation. If Heraclitus claimed that a person carries a particle of the Logos, then John (or the one who wrote on his behalf) proclaimed that the Logos itself incorporated a particle of man. Despite all the differences between these approaches, each of them postulated the cosmic (divine) significance of human existence, which means that it brought anthropology to the ontological level., Цель. Автор считает, что главной темой философских исследований Гераклита были не природа, не диалектика и не политическая философия; он занимался разработкой философской антропологии, а все остальные поднимаемые им вопросы были в той или иной степени подчинены ей. Именно антропология является самой "темной" частью учения этого философа, поэтому целью данной статьи является выявление скрытого антропологического месседжа Гераклита. В случае удачи станет понятно и то, что заставляло его "темнить". Теоретический базис. Методологической основой статьи является антропологическое осмысление фрагментов текстов Гераклита, представленное в историко-философском контексте. Научная новизна. Философская концепция Гераклита до сих пор остается загадкой для исследователей его творчества. Автор статьи предложил такой вариант интерпретации, в рамках которого разные элементы этой концепции укладываются в непротиворечивую модель. Выводы. В статье доказывается, что хотя антропологический поворот в философии традиционно связывают с деятельностью софистов и Сократа, предшествующая философская мысль также не была лишена антропологических идей. Более того, досократовскими философами были поставлены проблемы, осмысление которых вывело учение о человеке на уровень абстракций высоких порядков, удивительным образом сохранив при этом конкретность стоящих перед ним смысложизненных вопросов. И одним из ярчайших представителей досократовской антропологии был Гераклит Эфесский. Религия была тем мотиватором, который заставлял его заниматься исследованием мира, человека и общества. Разработанное Гераклитом учение о Логосе оказало колоссальное влияние на Платона и на Филона Александрийского, а через них – и на автора Четвертого Евангелия, который начинает свое повествование с "греческого" переосмысления тайны Боговоплощения. Если Гераклит утверждал, что человек несет в себе частицу Логоса, то Иоанн (или тот, кто писал от его имени) провозгласил, что сам Логос вобрал в себя частицу человека. При всех отличиях между собой этих подходов, каждый из них постулировал космическую (божественную) значимость человеческого бытия, а значит – выводил антропологию на онтологический уровень., Мета. Автор вважає, що головною темою філософських досліджень Геракліта були не природа, не діалектика і не політична філософія; він займався розробкою філософської антропології, а всі інші питання, що він підіймав, були в тій чи іншій мірі підпорядковані їй. Саме антропологія є найбільш "темною" частиною вчення цього філософа, тому метою даної статті є виявлення прихованого антропологічного меседжу Геракліта. У разі успіху стане зрозуміло і те, що змушувало його "темніти". Теоретичний базис. Методологічною основою статті є антропологічне осмислення фрагментів текстів Геракліта, представлене в історико-філософському контексті. Наукова новизна. Філософська концепція Геракліта до сих пір залишається загадкою для дослідників його творчості. Автор цих рядків запропонував такий варіант інтерпретації, в рамках якого різні елементи цієї концепції укладаються в несуперечливу модель. Висновки. У статті доводиться, що хоча антропологічний поворот у філософії традиційно пов’язують з діяльністю софістів і Сократа, філософська думка їх попередників також не була позбавлена антропологічних ідей. Більш того, досократівськими філософами були поставлені проблеми, осмислення яких вивело вчення про людину на рівень абстракцій високих порядків, дивним чином зберігши при цьому конкретність смисложиттєвих питань, які стоять перед нею. І одним з найяскравіших представників досократівської антропології був Геракліт. Релігія була тим мотиватором, який змушував його займатися дослідженням світу, людини і суспільства. Розроблене Гераклітом вчення про Логос справило колосальний вплив на Платона і на Філона Олександрійського, а через них – і на автора Четвертого Євангелія, який починає свою розповідь з "грецького" переосмислення таємниці Боговтілення. Якщо Геракліт стверджував, що людина несе в собі частинку Логосу, то Іоанн (або той, хто писав від його імені) проголосив, що сам Логос увібрав в себе частинку людини. При всіх відмінностях між собою цих підходів, кожен з них постулював космічну (божественну) значимість людського буття, а значить – виводив антропологію на онтологічний рівень.

Purpose. The paper is aimed at studying the specificity of anthropological problematics in pragmatism from the perspective of its ability to be the source of analytic philosophy evolution in the socio-humanitarian direction. Theoretical basis of the research is determined by the works of the representatives of classical pragmatism (C. S. Peirce, W. James, J. Dewey, F. Schiller), neopragmatism (W. V. O. Quine), post-pragmatism (R. Rorty) and analytic pragmatism (R. Brandom). Their works give a clear understanding of the important place of anthropological searches in the theory of pragmatism. Originality. On the basis of the analysis of logical, epistemological and metaphysical ideas formulated by representatives of pragmatism, it is proved that pragmatic methodology is anthropocentric. It is established that the ideological and social foundations of pragmatism can be determined as pluralistic ones due to the attention to the human person. It is revealed that theoretical and methodological searches of pragmatism can be effective in the formation of the socio-humanitarian concepts in analytic philosophy through the specification of strategies for the cognition of human existence in such terms as experience or self and the development of practical ways to justify the truth of knowledge. Conclusions. Pragmatists criticized impersonal, formal thinking, which cannot be an effective means of cognition. Thinking has a social basis and is entirely personal. Justifying its dependence on the socio-cultural sphere and the internal intentions of the subject, it is possible to develop an effective logical theory that operates symbols not only at the syntactic or semantic level but also takes into account the pragmatic aspect of language. Anthropological problematics is also important in the theory of knowledge, the core of which is the notion of pragmatic belief, which enables truth and religious beliefs, since the foundation of the theory of truth is determined by the principle of humanism, and the truth is interpreted as a value orientation. Knowing the external world, we find in it the similarity with us – that’s why the metaphysical foundations of being, according to pragmatism, are personified, and the methodology is defined in anthropomorphic terms. Applying it, the study of human existence is specified in the analysis of psychological and socio-cultural dimensions of such concepts as experience or self. Attempts to comprehend the nature of human existence in pragmatism are empirically grounded. Appealing to science, methodological pluralism, the search for socio-cultural background for thinking and suitable linguistic forms of expression of human experience are the achievements of pragmatism, which are the basis for the socio-humanitarian redescription of analytic methodology., Цель. Исследовать специфику антропологической проблематики в прагматизме, учитывая ее возможности быть источником развития аналитической философии в социогуманитарной плоскости. Теоретический базис исследования определен трудами представителей классического прагматизма (Ч. С. Пирса, В. Джеймса, Дж. Дьюи, Ф. Шиллера), неопрагматизма (В. В. О. Куайна), постпрагматизма (Р. Рорти) и аналитического прагматизма (Р. Брендома). Именно их творчество дает представление о весомом месте антропологических поисков в теории прагматизма. Научная новизна. На основании анализа логических, эпистемологических и метафизических идей, сформулированных представителями прагматизма, доказано, что применяемая ими методология является антропоцентрической. Установлено, что именно благодаря интересу к человеческой личности мировоззренчески-социальные основы теории прагматизма можно определить как плюралистические. Выявлено, что конкретизируя стратегии познания человеческого бытия, к примеру, в терминах опыта или самости, и развивая практические способы обоснования истинности знаний, теоретико-методологические поиски прагматизма могут быть эффективными в процессе формирования социогуманитарных концепций аналитической философии. Выводы. Теория прагматизма критически относится к обезличенному, формальному мышлению, которое не может быть действенным средством познания. Мышление имеет социальную подоплеку, оно насквозь личностное. Обосновывая его зависимость от социокультурной среды и внутренних интенций субъекта, логическая теория будет не только оперировать символами на синтаксическом или семантическом уровне, но и учитывать прагматический аспект языка. Особое значение приобретает антропологическая проблематика и в теории познания, ядром которой является понятие прагматической веры, что делает возможным истинными и религиозные убеждения, ведь основания теории истины детерминированно принципом гуманизма, а истина проинтерпретированна как ценностный ориентир. Поскольку познание внешнего мира – это нахождение сходства с нами, то и метафизические основания бытия, согласно прагматизму, персонифицированные, а методология – определена в антропоморфных терминах. Применяя ее, исследования человеческого бытия конкретизировано в процессе анализа психологических и социокультурных измерений концептов опыта или самости. Попытки понять природу человеческого бытия в прагматизме эмпирически обоснованы. Апеллирование к науке, плюрализм методологии, поиск социокультурных предпосылок мышления и соответствующих языковых форм выражения человеческого опыта является тем достижением прагматизма, которое выступает основой социогуманитарной редескрипции аналитической методологии., Мета. Дослідити специфіку антропологічної проблематики в прагматизмі з огляду на її можливості бути джерелом поступу аналітичної філософії в соціогуманітарній площині. Теоретичний базис дослідження визначен працями представників класичного прагматизму (Ч. С. Пірса, В. Джеймса, Дж. Дьюї, Ф. Шіллера), неопрагматизму (В. В. О. Куайна), постпрагматизму (Р. Рорті) й аналітичного прагматизму (Р. Брендома). Саме їхній творчий доробок дає чітке уявлення про вагоме місце антропологічних пошуків у теорії прагматизму. Наукова новизна. Доведено, що антропоцентричні ідеї прагматичної методології доцільно аналізувати в єдності її логічних, епістемологічних і метафізичних начал. Встановлено, що саме завдяки інтересу до людської особистості світоглядно-соціальні основи теорії прагматизму можна визначити як плюралістичні. Виявлено, що, конкретизуючи стратегії пізнання людського буття в термінах на кшталт досвіду чи самості, й розвиваючи практичні способи обґрунтування істинності знань, теоретико-методологічні пошуки прагматизму можуть бути ефективними у процесі формування соціогуманітарних концепцій аналітичної філософії. Висновки. Теорія прагматизму критично ставиться до знеособленого, формального мислення, яке не може бути дієвим засобом пізнання. Мислення має соціальне підґрунтя і є наскрізь особистісним. Обґрунтовуючи його залежність від соціокультурного середовища й внутрішніх інтенцій суб’єкта, логічна теорія не просто оперуватиме символами на синтаксичному чи семантичному рівні, а й враховуватиме прагматичний аспект мови. Особливої ваги набуває антропологічна проблематика і в теорії пізнання, осердям якої є поняття прагматичної віри, що уможливлює істинність і релігійних переконань, адже підґрунтя теорії істини детерміноване принципом гуманізму, а істина витлумачена як ціннісний орієнтир. Оскільки пізнання зовнішнього світу – це віднайдення схожості з нами, то й метафізичні основи буття, згідно з прагматизмом, персоніфіковані, а методологія – визначена в антропоморфних термінах. Застосовуючи її, дослідження людського буття конкретизоване у процесі аналізу психологічних і соціокультурних вимірів концептів досвіду й самості. Спроби осягнути природу людського буття в прагматизмі емпірично обґрунтовані. Апелювання до науки, плюралізм методології, пошук соціокультурних передумов мислення й відповідних мовних форм вираження людського досвіду є тим здобутком прагматизму, який виступає підґрунтям соціогуманітарної редескрипції аналітичної методології.

Мета роботи полягає у постметафізичній концептуалізації суб’єкта у клінічному дискурсі філософської антропології. Теоретичний базис дослідження поєднує засоби дискурсивної аналітики і загальні принципи історико-філософської науки. Логіка дослідження збігається із парадигмальним розумінням трансформацій суб’єкта та передбачає перехід від діагностичних стратегій аналізу індивідуального буття як основи патологічності суб’єкта до дослідження терапевтичних моделей концептуалізації комунікації як детермінанти патології та, нарешті, до аналітики суб’єкта в горизонті полісуб’єктної соціальності. Наукова новизна полягає у розкритті основних антропологічних моделей суб’єкта, що відповідають функціям діагностики й терапії. Показано, що, попри революційність певних проектів, що дозволяє їх віднести до постметафізичних, у них залишаються рецидиви метафізичності, які існують в образі суб’єкта, що мислиться як основа справжності. Відповідно до критеріїв практичної імплементації ключовою є трансформація теорій суб’єкта, орієнтованих на самопокладання і автономію, у концепції, сфокусовані на відповідальності, турботі про суще і здійсненні у якості людини. Висновки. Доведено, що образ посткласичного суб’єкта, зосередженого на ідеалі власної автентичності, мусить діагностуватися як патологічний. Показана недоцільність акцентуації виключно на дискурсивності, розмові, результатом якої стає ствердження незалежності внутрішнього, хоч і маргінального світу девіантного суб’єкта. Обґрунтована необхідність доведення проблеми до логіки соціальної взаємодії, у якій виникає та форма смислової організації феноменів, що є нормальною структурою життєвого світу і на основі якої виникає повноцінний суб’єкт із уявленнями про власну самодостатність, і з турботою про суще., Цель работы заключается в постметафизичний концептуализации субъекта в клиническом дискурсе философской антропологии. Теоретический базис исследования сочетает средства дискурсивной аналитики и общие принципы историко-философской науки. Логика исследования совпадает с парадигмальным пониманием трансформаций субъекта и предполагает переход от диагностических стратегий анализа индивидуального бытия как основы патологичности субъекта к исследованию терапевтических моделей коммуникации как детерминанты патологии и, наконец, к аналитике субъекта в горизонте полисубъектной социальности. Научная новизна заключается в раскрытии основных антропологических моделей субъекта, соответствующие функциям диагностики и терапии. Показано, что, несмотря на революционность определенных проектов, что позволяет их отнести к постметафизическим, у них остаются рецидивы метафизичности, существующие в образе субъекта, который мыслится как основа подлинности. Согласно критериям практической имплементации, ключевой является трансформация теорий субъекта, ориентированных на самополагание и автономию, в концепции, сфокусированные на ответственности, заботе о сущем и осуществлении в качестве человека. Выводы. Доказано, что образ постклассического субъекта, сосредоточенного на идеале собственной аутентичности, должен диагностироваться как патологический. Показана нецелесообразность акцентуации исключительно на дискурсивности, разговоре, результатом чего становится утверждение независимости внутреннего, хотя и маргинального мира девиантного субъекта. Обоснована необходимость доведения проблемы до логики социального взаимодействия, в которой возникает форма смысловой организации феноменов, являющейся нормальной структурой жизненного мира; на ёё основе возникает полноценный субъект и с представлениями о собственной самодостаточности, и с заботой о сущем., Purpose is the post-metaphysical conceptualization of the subject in the clinical discourse of philosophical anthropology. Theoretical basis of research combines the means of discursive analytics and the general principles of historical and philosophical science. The logic of the research coincides with the paradigmatic understanding of the subject’s transformations and suggests a transition from diagnostic strategies of the analysis of individual being as the basis of the pathological nature of the subject to the study of therapeutic models of communication as the determinants of pathology and, finally, to the analytics of the subject in the horizon of polysubject sociality.Originality of the work consists in disclosing the basic anthropological models of the subject, corresponding to the functions of diagnosis and therapy. It is shown that, in spite of the revolutionary nature of certain projects, which allows them to be classified as postmetaphysical, they still have relapses of metaphysics existing in the image of the subject, which is conceived as the basis of authenticity. According to the criteria for practical implementation, the key is the transformation of the theories of the subject oriented toward self-determination and autonomy into concepts focused on responsibility, caring for what exists and how to exercise it as a person. Conclusions. The research proved that the image of the postclassical subject focused on the ideal of his own authenticity should be diagnosed as pathological. It showed that the accentuation is purely inexpedient in terms of discursiveness, conversation, and the result is the assertion of the independence of the internal, albeit marginal, world of the deviant subject. There is grounded the necessity of bringing the problem to the logic of social interaction, which raises the semantic phenomena organization form that is normal structure of the vital world; on its basis a full-fledged subject emerges with ideas about his own self-sufficiency, and concern for what exists.

Purpose. Based on the study of philosophical anthropological concepts, to highlight the project of personality in different historical periods, to reveal the meaning of humanistic issues in the postmodern epoch, to identify the essential features of the image of human of the second half of the XX the beginning of the XXI century. Theoretical basis. The methodological basis of the article is the principles of historicism, integrity, objectivity regarding the mastery of the issue of person’s image in postmodernism. The research applied comparative-historical, culturological, analytical, axiological approaches to reveal the problem of individuality in the second half of the XX the beginning of the XXI century. The theoretical basis of the article consists of scientific works in the field of philosophical anthropology, history, cultural studies, and aesthetics. Originality. The author revealed the peculiarities of transformation of the personality model from antiquity to postmodernism, specified the image of man of the second half of the XX the beginning of the XXI century. Conclusions. The analysis of anthropological ideas of Western philosophy of different ages shows the variety of views about understanding the nature of the person, its complexity and ambiguity. In the epoch of postmodernism humanistic issues are of particular relevance, which is connected with social and political uncertainty, domination of mass consciousness, loss of national and cultural identity. The image of a person of this period is deprived of a solid foundation, it is blurred and relative. The destruction of faith in the absolute in the context of the second half of the twentieth century contributed to the formation of confidence in the interdependence of all things (including certain historical periods), raised the problem of the personality image to a new ontological level. Orientation in the achievements of European civilization, perception of its anthropological experience, intercultural dialogue contribute to the productive use of the achievements of mankind in order to understand the modern person and to form its adequate image. In its essence, postmodernism does not set the goal to realize a retrospection of subject type. However, separating from the cultural memory the excerpts of ideas about a person, by certain styles and directions, it builds on their formations its own eclectic image of the individual., Цель. На основе изучения философских антропологических концепций осветить проект личности в разные исторические периоды, раскрыть содержание гуманистической проблематики в эпоху постмодернизма, выявить сущностные особенности образа человека второй половины ХХ – начала XXI века. Теоретический базис. Методологической основой статьи являются принципы историзма, целостности, объективности в изучении вопроса образа персоны в постмодернизме. В исследовании применены сравнительно-исторический, культурологический, аналитический, аксиологический подходы к раскрытию проблемы индивидуальности во второй половине ХХ – начала XXI века. Теоретической базой публикации стали труды ученых в области философской антропологии, истории, культурологии, эстетики. Научная новизна. Выявлены особенности трансформации модели личности от античности до постмодернизма, уточнен образ человека второй половины ХХ – начала XXI века. Выводы. Анализ антропологических идей западноевропейской философии разных эпох показывает многообразие взглядов на понимание сущности типа персоны, ее сложность и неоднозначность. В постмодернизме гуманистическая тематика получает особую актуальность, что связано с социально-политической неопределенностью, доминированием массового сознания, потерей национальной и культурной идентичности. Образ героя указанного времени лишен прочной основы, он размыт и релятивен. Уничтожение веры в абсолюты в контексте второй половины ХХ века способствовало формированию уверенности во взаимозависимости всего сущего (в том числе определенных исторических периодов), подняло проблему проекта индивидуума на новый онтологический уровень. Ориентация в достижениях европейской цивилизации, восприятие ее опыта, межкультурный диалог способствуют продуктивному использованию приобретений человечества для понимания современной персоны и формирования ее адекватного имиджа. По своей сути, постмодернизм не ставит целью осуществить ретроспекцию типа субъекта, однако, выделяя из культурной памяти отрывки представлений о личности, которыми для него являются определенные стили и направления, на их образованиях строит собственный эклектичный образ индивидуума., Мета. На основі вивчення філософських антропологічних концепцій висвітлити проект особистості в різні історичні періоди, розкрити зміст гуманістичної проблематики в епоху постмодернізму, виявити сутнісні особливості образу людини другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Теоретичний базис. Методологічною основою статті є принципи історизму, цілісності, об’єктивності щодо вивчення питання образу персони в постмодернізмі. У досліджені застосовано порівняльно-історичний, культурологічний, аналітичний, аксіологічний підходи для розкриття проблеми індивідуальності у другій половині ХХ – початку ХХІ століття. Теоретичною базою публікації стали праці науковців у галузі філософської антропології, історії, культурології, естетики. Наукова новизна. Виявлено особливості трансформації моделі особистості від античності до постмодернізму, уточнено образ людини другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Висновки. Аналіз антропологічних ідей західноєвропейської філософії різних епох показує розбіжність поглядів на розуміння сутності типу персони, її складність та неоднозначність. У постмодернізмі гуманістична тематика набуває особливої актуальності, що пов’язано з соціально-політичною невизначеністю, домінуванням масової свідомості, втратою національної та культурної ідентичності. Образ героя зазначеної доби позбавлений міцної основи, він розмитий і релятивний. Знищення віри в абсолюти у контексті другої половини ХХ століття сприяло формуванню впевненості у взаємозалежності всього сущого (у тому числі певних історичних періодів), підняло проблему проекту індивідуума на новий онтологічний рівень. Орієнтація у здобутках європейської цивілізації, сприйняття її досвіду, міжкультурний діалог сприяють продуктивному використанню досягнень людства задля розуміння сучасної персони й формування її адекватного іміджу. По своїй суті, постмодернізм не ставить собі за мету здійснити ретроспекцію типу суб’єкта, однак, виділяючи з культурної пам’яті уривки уявлень про особистість, якими для нього є певні стилі й напрями, на їх утвореннях будує власний еклектичний образ індивідуума.

Purpose of the article is the reconstruction of ancient Greek and ancient Roman models of religiosity as anthropological invariants that determine the patterns of thinking and being of subsequent eras. Theoretical basis. The author applied the statement of Protagoras that "Man is the measure of all things" to the reconstruction of the religious sphere of culture. I proceed from the fact that each historical community has a set of inherent ideas about the principles of reality, which found unique "universes of meanings". The historical space acquires anthropological properties that determine the specific mythology of the respective societies, as well as their spiritual successors. In particular, the religious models of ancient Greece and ancient Rome had a huge influence on formation of the worldview of the Christian civilization of the West. Originality. Multiplicity of the Olympic mythology contributed to the diversity of the expression forms of the Greek genius, which manifested itself in different fields of cultural activity, not reducible to political, philosophical or religious unity. The poverty of Roman mythology was compensated by a clear awareness of the unity of the community, which for all historical vicissitudes had always remained an unchanging ideal, and which was conceived as a reflection of the unity of the heavens. These two approaches to the divine predetermined the formation of two interacting, but conceptually different anthropological paradigms of Antiquity. Conclusions. Western concepts of divinity are invariants of two basic theological concepts – "Greek" (naturalism and paganism) and "Roman" (transcendentalism and henotheism). These are ideal types, so these two tendencies can co-exist in one society. The Roman trend continued to be realized by the anti-Roman religion, which took Roman forms and Roman name. Iconoclasm was a Byzantine version of the Reformation, promoted by the Isaurian emperors and failed due to the strong Hellenistic naturalistic lobby. Modern "Romans" are trying to get rid of the last elements of religious naturalism, and modern "Greeks" are trying to preserve the Hellenic elements in Christianity. Patterns can be transformed, but the observational view will still be able to identify their lineage. The developed model allows a deeper understanding of the culture of both ancient societies, as well as the outlook of Western man., Целью статьи является реконструкция древнегреческой и древнеримской моделей религиозности как антропологических инвариантов, определяющих паттерны мышления и бытия последующих эпох. Теоретический базис. Автор применил положение Протагора о том, что "человек есть мера всех вещей" к реконструкции религиозной сферы культуры. Я исхожу из того, что каждая историческая общность людей обладает набором присущих ей представлений о принципах реальности, на основании которых возникают уникальные "вселенные смыслов". Историческое пространство приобретает антропологические свойства, которые определяют специфическую мифологию соответствующих обществ, а также их духовных наследников. В частности, религиозные модели Древней Греции и Древнего Рима оказали огромное влияние на формирование мировоззрения христианской цивилизации Запада. Научная новизна. Мультисюжетность олимпийской мифологии способствовала многообразию форм выражения греческого гения, который проявил себя в разных областях культурной деятельности, не сводимых к политическому, философскому или религиозному единству. Бедность римской мифологии компенсировалась четким осознанием единства общины, которое при всех исторических перипетиях всегда оставалось неизменным идеалом, и которое мыслилось как отражение единства небес. Эти два подхода к божественному предопределили формирование двух взаимодействующих, но концептуально различных антропологических парадигм Античности. Выводы. Западные концепции божественности являются инвариантами двух основных теологических концепций – "греческой" (натурализм и язычество) и "римской" (трансцендентализм и генотеизм). Речь идет об идеальных типах, поэтому эти две тенденции могут сосуществовать в одном обществе. Римский тренд продолжила реализовывать антиримская религия, принявшая римские формы и римское имя. Иконоборчество было византийским вариантом Реформации, продвигавшимся императорами-исаврами и провалившимся благодаря сильному эллинскому натуралистическому лобби. Современные "римляне" стремятся избавиться от последних элементов религиозного натурализма, а современные "греки" пытаются сохранить эллинские элементы в христианстве. Паттерны могут причудливо трансформироваться, но наблюдательный взгляд все же сможет идентифицировать их родословную. Разработанная модель позволяет глубже понять культуру как двух античных обществ, так и мировоззрение западного человека., Метою статті є реконструкція давньогрецької і давньоримської моделей релігійності як антропологічних інваріантів, що визначають патерни мислення й буття наступних епох. Теоретичний базис. Автор застосував положення Протагора про те, що "людина є мірою усіх речей" до реконструкції релігійної сфери культури. Я виходжу з того, що кожна історична спільнота людей має набір властивих їй уявлень про принципи реальності, на підставі яких виникають унікальні "всесвіти смислів". Історичний простір набуває антропологічних властивостей, які визначають специфічну міфологію відповідних суспільств, а також їх духовних спадкоємців. Зокрема, релігійні моделі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму справили величезний вплив на формування світогляду християнської цивілізації Заходу. Наукова новизна. Мультисюжетність олімпійської міфології сприяла різноманіттю форм вираження грецького генія, який проявив себе в різних областях культурної діяльності, котрі не зводилися до політичної, філософської або релігійної єдності. Бідність римської міфології компенсувалася чітким усвідомленням єдності громади, яка при всіх історичних перипетіях завжди залишалося незмінним ідеалом, і мислилась як відображення єдності небес. Ці два підходи до божественного визначили формування двох взаємодіючих, але концептуально різних антропологічних парадигм Античності. Висновки. Західні концепції божественності є інваріантами двох основних теологічних концепцій – "грецької" (натуралізм та язичництво) і "римської" (трансценденталізм і генотеїзм). Йдеться про ідеальні типи, тому ці дві тенденції можуть співіснувати в одному суспільстві. Римський тренд продовжила реалізовувати антиримська релігія, яка прийняла римські форми і римське ім’я. Іконоборство було візантійським варіантом Реформації, який просували імператори-ісаврійці та який був провалений завдяки сильному еллінському натуралістичному лобі. Сучасні "римляни" прагнуть позбутися останніх елементів релігійного натуралізму, а сучасні "греки" намагаються зберегти еллінські елементи в християнстві. Патерни можуть трансформуватися, але спостережливий погляд все ж зможе ідентифікувати їх родовід. Розроблена модель дозволяє глибше зрозуміти культуру як двох античних суспільств, так і світогляд західної людини.

Purpose of this work is to find the key to understanding the paradox of Descartes’ way of philosophizing during the recourse to the text of "early writings". Realization of the set purpose involves the consistent solving of such tasks: by referring to the research literature, to outline the forms of transition to modern methodology; to explicate the main reasons for philosophy anthropologization by Descartes; to analyze the role of art as the main form of expressing Descartes’ worldview in the "early writings". Theoretical basis. Studies by Descartes experts and the phenomenological tradition. Originality. The analysis of the "early writings" allows to determine the origins of the main doctrine of Descartes’ philosophizing. Its role is manifested in the course of clarifying the main motives of the anthropological approach of the French philosopher. That entails their rootedness in the Copernican-based scientific revolution of the New Age. A prerequisite for the authentic comprehension of the radical change carried out by Descartes is the attention to the paradigmatic significance of art, which is most fully asserted in the "early writings". It is substantiated that the appeal of young Descartes to the experience of art influences his understanding of science, as well as the awareness of human presence in the development of the scientific picture of the world and the distinction of the main components of human nature – mind and will. Conclusions. During the analysis of the contemporary literature devoted to Descartes, there is outlined the tendency to go beyond the notions of naivety and simplicity of his position, one of the manifestations of which is the increased attention to anthropology. The main motives for its actualization are rooted in the scientific revolution of the New Age, which are the form of completion of the radical worldview change initiated by Copernicus. It is about the vision of man as the main component of the universe, attention thereto in the search for the source point and the decisive authority for the world development, reflection of the thinker’s desire to build his own ethical doctrine based on human nature. While comprehending the "early wri-tings", the author focuses on the interpretation by young Descartes of art as a form of expression of truth, which enables the authentic comprehension of human nature. These ideas became the basis for the further work of the thinker, and today they open up new perspectives of exploring the anthropological foundation for later works., Цель – найти ключ к пониманию парадоксальности способа философствования Декарта в ходе обращения к тексту "ранних записей". Реализация указанной цели предусматривает последовательное решение следующих задач: определить особенности современной методологии в исследовательской литературе; эксплицировать основные мотивы антропологизации философствования у Декарта; проанализировать особенности мировоззрения Декарта в "ранних записях", формой проявления которых является истолкование искусства как основной формы обнаружения истины. Теоретический базис. Исследования декартоведов и феноменологическая традиция. Научная новизна. Осуществленный анализ текста "ранних записей" позволяет прояснить истоки базовой установки философствования Декарта. Ее фундаментальная роль обнаруживается в ходе экспликации основных мотивов актуализации антропологии. Речь идет об ее укорененности в научной революции Нового времени. Предпосылкой постижения аутентичности совершенного Декартом радикального переворота является внимание к парадигмальной значимости искусства, которая наиболее полно обнаруживается в тексте его "ранних записей". Обосновано, что обращение молодого Декарта к опыту искусства влияет на его понимание науки, а также осознание человеческого присутствия в развитии научной картины мира и выделение основных компонентов человеческой природы – ума и воли. Выводы. В ходе анализа современной литературы обрисована тенденция выхода за пределы устоявшихся представлений о наивности и простоте позиции Декарта, одним из проявлений которой является усиление внимания к антропологии. Основные мотивы его актуализации укоренены в научной революции Нового времени и являются формой завершения начатого Коперником радикального переворота. Речь идет о понимании человека как одного из компонентов мироздания, обращение к нему в ходе поисков исходного пункта и решающей инстанции в процессе развития мира, стремление мыслителя построить собственное этическое учение на базе осмысления человеческой природы. В ходе осмысления "ранних записей" автор сосредотачивает внимание на истолковании Декартом искусства как основной формы обнаружения истины, в том числе и аутентичное постижение человеческой природы. Обозначенные здесь идеи являются основой дальнейшего творчества мыслителя, которые сегодня открывают новые перспективы в более поздних произведениях., Мета – знайти ключ до розуміння парадоксальності способу філософування Декарта в ході звертання до тексту "ранніх записів". Реалізація означеної мети передбачає послідовне розв’язання таких задач: звертаючись до дослідницької літератури окреслити форми переходу до сучасної методології; експлікувати основні мотиви антропологізації філософування у Декарта; проаналізувати роль мистецтва як основної форми увиразнення світогляду Декарта в "ранніх записах". Теоретичний базис. Дослідження декартознавців та феноменологічна традиція. Наукова новизна. Здійснений аналіз "ранніх записів" дозволяє прояснити витоки головної настанови філософування Декарта. Її роль проявляється в ході прояснення основних мотивів антропологічного підходу французького філософа. Мова йде про їх укоріненість в започаткованій Коперником науковій революції Нового часу. Передумовою автентичного осягнення здійсненого Декартом радикального перевороту є увага до парадигмальної значущості мистецтва, найбільш повно оприявненої в "ранніх записах". Обґрунтовано, що звернення молодого Декарта до досвіду мистецтва впливає на його розуміння науки, а також усвідомлення людської присутності в розбудові наукової картини світу та виокремлення основних компонентів людської природи – ума і волі. Висновки. В ході аналізу присвяченої Декарту сучасної літератури окреслена тенденція виходу за межі уявлень про наївність та простоту його позиції, одним з проявів якої є посилення уваги до антропології. Основні мотиви її актуалізації укорінені в науковій революції Нового часу і є формою завершення започаткованого Коперником радикального перевороту в світогляді. Йдеться про бачення людини як головного компоненту світобудови, уваги до неї в ході шукань вихідного пункту та вирішальної інстанції розбудови світу, відображення прагнення мислителя розбудувати власне етичне вчення на базі людської природи. В ході осмислення "ранніх записів" автор зосереджує увагу на тлумаченні молодим Декартом мистецтва як форми оприявнення істини, котра уможливлює автентичне осягнення людської природи. Означені ідеї стали підґрунтям подальшої творчості мислителя, котрі сьогодні відкривають нові перспективи експлікації антропологічного підґрунтя для більш пізніх творів.

Purpose. The research is aimed at determining the influence of negative ethical emotions on social life and the activity of the individual, which involves solving the following problems: a) to find out approaches to the typology of ethical emotions, b) to highlight individual negative ethical emotions and to determine their ability to influence human behaviour. Theoretical basis. The theoretical and methodological basis of the research is the recognition of the significant influence of negative emotions on human activity in society. In this regard, it is proposed to consider them as a complex multidisciplinary phenomenon, which is predetermined by both social and personal factors of origin and has a certain specificity of objectification. Originality. The authors determined that in addition to destructive effects on a person of negative emotions, they can also have a constructive effect on person’s behaviour, due primarily to the fact that a person does not want to experience these emotions and therefore tries to avoid situations they cause. Conclusions. The ethical emotions of guilt, embarrassment, anger, disgust and contempt can affect, through the cognitive aspect of the emotional process, the decision-making process of people when they predict situations in which they risk to feel such emotions. So the emotion of guilt creates a constructive setup aimed at correcting inappropriate social norms of human behaviour. The emotion of embarrassment motivates a person to behave more benevolently in society in order to integrate in it and get its approval, thus encouraging the person to adhere to social and moral agreements and norms. The emotion of anger motivates a person to act to eliminate injustice, herewith not only in relation to himself, but also in relation to others. Rejecting those people who cause moral and social aversion, society creates a system of punishments and rewards that acts as a strong deterrent to the socio-cultural behaviour. The emotion of contempt performs the function of preventing punishment in relation to the despised individual., Цель. Исследование направлено на определение влияния негативных этических эмоций на социальную жизнь и деятельность личности, что предусматривает решение определенных задач: а) выяснить подходы к типологизации этических эмоций, б) выделить отдельные негативные этические эмоции и определить их способность влиять на человеческое поведение. Теоретический базис. Теоретико-методологической базой исследования является признание весомого влияния этических эмоций негативной направленности на деятельность человека в обществе. В связи с этим предлагается их рассмотреть как сложный мультидисциплинарный феномен, который обусловлен как социальными, так и личностными факторами возникновения и имеет определенную специфику объективации. Научная новизна. Авторами было установлено, что, кроме деструктивного воздействия на человека этических эмоций негативного характера, они могут также и конструктивно влиять на его поведение; а связано это прежде всего с тем, что человек не желает переживать эти эмоции и поэтому старается избегать ситуаций, которые их вызывают. Выводы. Этические эмоции вины, смущения, гнева, отвращения, презрения могут влиять через когнитивный аспект эмоционального процесса на процесс принятия решений людьми, когда они прогнозируют ситуации, в которых рискуют испытать такие эмоции. Так, эмоция вины создает конструктивную установку, которая направлена на исправление несоответствующего общественным нормам поведения человека. Эмоция смущения мотивирует человека вести себя более дружелюбно в обществе с целью интеграции в него и одобрения с его стороны, таким образом, поощряя его придерживаться социальных и моральных соглашений и норм. Эмоция гнева мотивирует человека к действию по устранению несправедливости, причем не только в отношении его самого, но и по отношению к другим. Отвергая тех людей, которые вызывают моральное и социальное отвращение, общество создает систему наказаний и поощрений, действующих как сильный сдерживающий фактор для надлежащего в социально-культурном отношении поведения. Эмоция презрения выполняет функцию предупреждения наказания по отношению к индивиду, которого презирают., Мета. Дослідження спрямоване на визначення впливу негативних етичних емоцій на соціальне життя й діяльність особистості, що передбачає розв'язання певних задач: а) з'ясувати підходи до типологізації етичних емоцій, б) виділити окремі негативні етичні емоції і визначити їх здатність впливати на людську поведінку. Теоретичний базис. Теоретико-методологічною базою дослідження є визнання вагомого впливу етичних емоцій негативної направленості на діяльність людини в суспільстві. У зв'язку з цим пропонується їх розглянути як складний мультидисциплінарний феномен, що зумовлений як соціальними, так і особистісними факторами виникнення і має певну специфіку об'єктивації. Наукова новизна. Авторами було визначено, що, окрім деструктивного впливу на людину етичних емоцій негативного характеру, вони можуть також і конструктивно впливати на її поведінку; пов'язане це перш за все з тим, що людина не бажає переживати ці емоції і тому намагається уникнути ситуацій, які їх викликають. Висновки. Етичні емоції провини, збентеження, гніву, відрази, презирства можуть впливати через когнітивний аспект емоційного процесу на процес прийняття рішень людьми, коли вони прогнозують ситуації, в яких ризикують відчути такі емоції. Так, емоція провини створює конструктивну установку, що спрямована на виправлення невідповідної суспільним нормам поведінки людини. Емоція збентеження мотивує людину поводитися більш доброзичливо в суспільстві з метою інтеграції в нього і схвалення з його боку, таким чином заохочуючи її дотримуватися соціальних і моральних угод і норм. Емоція гніву мотивує людину до дії з усунення несправедливості, при чому не тільки щодо неї самої, а й по відношенню до інших. Відкидаючи тих людей, що визивають моральну і соціальну відразу, суспільство створює систему покарань і заохочень, що діють як сильний стримуючий фактор для належної в соціально-культурному відношенні поведінки. Емоція презирства виконує функцію попередження покарання по відношенню до індивіда, що зневажається.

Introduction. The article describes the fear in the human consciousness as natural and constructive psychological phenomenon indicating an objectless world. The author makes a conclusion as for empirical isolation of the fear determination in the applied psychology and its narrow phenomenological interpretation as well. Person`s attitude to fear is still one of the urgent and key issues in psychoanalytic and philosophical science. Reflection on the fear term and mode is the underlying foundation for existential and metaphysical understanding of the fundamentals of life. Motivational human activity is governed by fear, which concerns new space and time, loneliness, God and transcendent. The feeling of fear is presented in each living being, but in a great extent it is presented in a man with thin mental organization. Purpose. The article analyzes the fear as the integral phenomenon. Methodology. The fear is described as emotion which is important to avoid dangers, so the author used hermeneutical methodology and anthropological integrative approach while doing the research. Originality. The fear is interpreted here as a result of direct physical stimulation of biological reactions within the human body in response to external stimuli (real or imaginary). The fixation of the fact that fear does not inhibit, but rather activates human activities is an important in socio-theosophical interpretations of fear. The author emphasizes that the fear is objectified in the culture and is amenable to the mechanism of minimization. Great attention is paid to the provocation of the depression by fear. The depression is also interpreted as adaptive form of behavior which in its turn allows a weak person to save power and prevent possible conflicts. Conclusions. Thus fear as the modus is considered to be the way of understanding the origin of entity indicating not its substantial meaning but its peculiar «Ontological intensity»., Вступ. У статті розглядається страх в людській свідомості як природний і конструктивний психологічний феномен, який вказує на безпредметний світ. Автор робить висновок про емпіричну замкненість визначення страху в прикладній психології і його вузьке феноменологічне трактування. Відношення людської особистості до страху була й залишається однією з актуальних та ключових проблем в психоаналітичній та філософській науці. Рефлексія щодо терміну та модусу страха є глибинним фундаментом для екзистенціального та метафізичного розуміння основ життя людини. Мотиваційна діяльність людини керується страхом перед новим не вивченим простором та часом самотністю перед богом та трансцендентним. Почуття страху присутнє в кожній живій істоті, але в більшій мірі реальне для людини з тонкою душевною організацією. Мета. У статті аналізується страх як інтегральне явище. Методология. Страх розглядається як емоція, необхідна для уникнення небезпек, тому в статті використано герменевтичний та антропологічний підходи. Новизна. Він тлумачиться тут як результат безпосереднього соматичного роздратування, біологічних реакцій усередині людського тіла у відповідь на зовнішнє подразнення (реальне чи уявне). Важливою в соціально-теософських трактуваннях страху є фіксація того, що страх не пригнічує, а навпаки, активізує діяльність людини. Зокрема, робиться акцент на те, що страх об’єктивується в культурі і піддається механізму мінімізації. Звертається увага на страх, що викликає депресію, яка теж тлумачиться як адаптивна форма поведінки, що дозволяє слабкій особі економити сили й запобігти можливих конфліктів. Висновки. Так, страх, як модус, знаходять буття, є способом розуміння його природи, вказуючи не на його субстанціональність, а на своєрідну «Онтологічну інтенсивність»., Введение. В статье рассматривается страх в сознании как естественный и конструктивный психологический феномен, который указывает на беспредметный мир. Автор делает вывод об эмпирической замкнутости определения страха в прикладной психологии и его узкой феноменологической трактовке. Отношение человеческой личности к страху было и остается одной из актуальных и ключевых проблем в психоаналитической и философской науке. Рефлексия относительно срока и модуса страха является глубинным фундаментом для экзистенциального и метафизического понимания основ жизни человека. Мотивационная деятельность человека руководствуется страхом перед новым, не изученным пространством и временем, одиночеством, перед богом и трансцендентным. Чувство страха присутствует в каждом живом существе, но в большей степени реально для человека с тонкой душевной организацией. Цель. В статье анализируется страх как интегральное явление. Методология. Страх рассматривается как эмоция, необходимая для избежания опасностей, поэтому в статье использованы герменевтический и антропологический подходы. Новизна. Он толкуется здесь как результат непосредственного соматического раздражение, биологических реакций внутри человеческого тела в ответ на внешнее раздражение (реальные или мнимые). Важной в социально-теософских трактовках страха является фиксация того, что страх не подавляет, а наоборот, активизирует деятельность человека. В частности, делается акцент на то, что страх объективируется в культуре и подвергается механизма минимизации. Обращается внимание на страх, вызывающий депрессию, которая тоже толкуется как адаптивная форма поведения, позволяет слабой личности экономить силы и предотвращать возможные конфликты. Выводы. Так, страх, как модус, определяющий бытие, является способом понимания его природы, указывая не на его субстанциональность, а на своеобразную «Онтологическую интенсивность».

The purpose of the article is to single out and comprehend the key points of Heidegger`s vision of the main ideas of Descartes` philosophy while searching «the other beginning» of philosophizing as anthropology. The implementation of the objective assumes the solution of the following tasks: justification of the Heidegger`s idea of the critical relation to the established stereotypes of technomorphism about the basic intention of Descartes` philosophy, the reconstruction of the context of Heidegger`s considering the understanding of the basic intention and main motives of Descartes` philosophizing, the authenticity analysis of the reception of Descartes` doctrine by Heidegger in modern literature. Methodology. The achievements of the anthropologically focused thought of the 20th century, namely existentialism, philosophical anthropology, personalism, communicative philosophy have the essential potential during the constructive judgment and theoretical reconstruction of anthropological intention of philosophizing. Heidegger's heritage takes on a special significance, especially his reflections about the ways of searching and finding a substantial alternative to the technicism in the form of «the other beginning» of philosophizing. Scientific novelty. The analysis of the scientific literature, devoted to the relationship of Heidegger – Descartes, testifies to the domination of the truncated understanding of Descartes`s philosophy deprived of an anthropological component, and, as a result, ignoration of the substantial succession of the Descartes` ideas by Heidegger. Considering Heidegger's corresponding texts devoted to the understanding of the deep transformations of the New time, we find out the anthropology as a cornerstone of science and technology. Understanding the basic part of anthropology in the culture of the New time makes Heidegger devote much attention to the destruction of the established ideas of self-sufficiency of science, technology, thinking and to the detection of those hidden ones from a superficial view of personal nature of philosophical knowledge. Conclusions. Heidegger reasonably decides to pay much attention to Descartes` heritage as one of the fundamental thinkers, whose works are especially important during the simultaneous understanding of both the sources of the European anthropology, and the formation of the bases of the technogenic civilization of the New time. Heidegger's heritage considerably contributes to more authentic interpretation of the basic intention and the main motives of Descartes` philosophy. His opening new prospects to a considerable degree is caused by his own anthropological orientation, critical attitude to the linear concept of the history of philosophy, the rejection of superficial teсhnomorphism interpretation of philosophy., Цель. Вычленить и осмыслить основные моменты хайдеггеровского видения ключевых идей философии Декарта в ходе поисков «другого начала» философствования как антропологии. Реализация поставленной цели предполагает решение следующих задач: обоснование идеи критического отношения Хайдеггера к устоявшимся техноморфным стереотипам о базовой интенции философии Декарта; реконструкцию контекста обращения Хайдеггера к осмыслению базовой интенции и основных мотивов философствования Декарта; анализ аутентичности оценок учения Декарта Хайдеггером в современной литературе. Методология. Существенный потенциал ходе конструктивного осмысления и теоретической реконструкции антропологической интенции философствования имеют достижения антропологически ориентированной мысли ХХ века, а именно – экзистенциализм, философская антропология, персонализм, коммуникативная философия. Особое значение приобретает наследие Хайдеггера, особенно его размышления о путях поиска и обретения содержательной альтернативы техницизму в виде «другого начала» философствования. Научная новизна. Анализ научной литературы, посвященной отношению Хайдеггер – Декарт, свидетельствует о доминировании усеченного понимания философии Декарта, лишенного антропологической составляющей, и, как следствие, игнорирование содержательной преемственности идей Декарта Хайдеггером. Обращаясь к соответствующим текстам Хайдеггера, посвященным осмыслению глубинных трансформаций Нового времени, мы обнаруживаем – именно антропология выступает в качестве краеугольного камня науки и техники. Осознание базисной роли антропологии в культуре Нового времени побуждает Хайдеггера посвящать многие страницы своих текстов деструкции устоявшихся представлений о самодостаточности науки, техники, мышления и обнаружению скрытых от поверхностного взгляда личностного характера философского знания. Выводы. Хайдеггер считает целесообразным уделить много внимания наследию Декарта как одного из тех фундаментальных мыслителей, чье творчество особенно важно в ходе одновременного осмысления как истоков европейской антропологии, так и становления основ техногенной цивилизации Нового времени. Наследие Хайдеггера в значительной мере способствует более аутентичному истолкованию базовой интенции и основных мотивов философствования Декарта. Открытие им новых перспектив в значительной степени обусловлено его собственной антропологической ориентацией, критическим отношением к линейной концепции истории философии, неприятием поверхностности техноморфного истолкования философии., Мета. Вичленити та осмислити основні моменті гайдеґґерівського бачення ключових ідей філософії Декарта в ході пошуків «другого начала» філософування як антропології. Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання наступних задач: обґрунтування ідеї критичного ставлення Гайдеґґера до усталених техноморфних стереотипів про базову інтенцію філософії Декарта; реконструкція контексту звертання Гайдеґґера до осмислення інтенції та основних мотивів філософування Декарта; аналіз автентичності оцінок вчення Декарта Гайдеґґером в сучасній літературі. Методологія. Істотний потенціал в ході конструктивного осмислення та теоретичної реконструкції антропологічної інтенції філософування мають досягнення антропологічно орієнтованої думки ХХ століття, а саме – екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, комунікативна філософія. Особливого значення набуває спадщина Гайдеґґера, перш за все його міркування про шляхи пошуку та здобуття змістовної альтернативи техніцизму в вигляді «другого начала» філософування. Наукова новизна. Аналіз наукової літератури, присвяченої відношенню Гайдеґґер – Декарт, свідчить про домінування фрагментарного розуміння філософії Декарта, позбавленого антропологічної складової, та, як наслідок, ігнорування змістовної спадкоємності ідей Декарта Гайдеґґером. Звертаючись до відповідних текстів Гайдеґґера, присвяченим осмисленню глибинних трансформацій Нового часу, ми виявляємо – саме антропологія виступає в якості наріжного каменя науки та техніки. Усвідомлення базової ролі антропології в культурі Нового часу спонукає Гайдеґґера присвятити багато сторінок своїх текстів деструкції усталених уявлень про самодостатність науки, техніки, мислення та виявленню прихованих від поверхового ока особистісного характеру філософського знання. Висновки. Гайдеґґер вважає доцільним приділення великої уваги спадщині Декарта як одного з тих фундаментальних мислителів, чия творчість особливо значуща в ході одночасного осмислення як витоків європейської антропології, так і становлення основ техногенної цивілізації Нового часу. Спадщина Гайдеґґера значною мірою сприяє більш автентичному тлумаченню базової інтенції та основних мотивів філософування Декарта. Відкриття ним нових перспектив значною мірою зумовлено його власною антропологічною орієнтацією, критичним ставленням до лінійної концепції історії філософії, неприйняттям поверховості техноморфного тлумачення філософії.

Modern approaches to the anthropology development in the global information space are realized in the system of technica - echnology provision of professional competence in the highest education. This implies running time the newest relation systems in context “man-technetechnology- education-professional competence”., Современные подходы к антропологическому развитию в глобальном информационном пространстве разворачиваются в системе технико-технологического обеспечения профессиональной компетентности в системе высшего образования. Это предполагает наработку новейших систем отношений в контексте «человек-техника-технология- образование-профессиональная компетентность»., Сучасні підходи до антропологічного розвитку в глобальному інформаційному просторі розгортаються в системі техніко-технологічного забезпечення фахової компетентності в системі вищої освіти. Це передбачає напрацювання новітніх систем відносин у контексті «людина-техніка-технологія-освіта-фахова компетентність».

The purpose of the article is to emphasize the insufficiency of reductionist interpretation of Descartes’ heritage and to bring into focus the constitutive role of anthropology in Descartes authentic project. Scientific novelty. Substantiation of anthropology in Descartes’ philosophical structure is based upon recognition of key importance of anthropological intention in previous philosophy as well as anthropological one in philosopher’s own works. Therefore, the insufficiency of established de-anthropologised interpretation of essential intention of Descartes’ doctrine becomes evident. Methodology. The use of phenomenology and hermeneutics enables us to comprehend the key philosopher’s ideas as the manifestation of his personality. The concentration on the interpretation of Descartes ideas as the manifestation of determining influence of external factors is the shortcoming of the established reductionist methodology. Conclusions. It was proved that anthropology that should have been the conclusion of Descartes’ philosophy under conditions of domination of reductionist attitude was withdrawn by the de-anthropologised reality image. The comprehension of the authentic image of Descartes’ philosophy provides special attention to the anthropological element in his ontology., Цель. Цель статьи – подчеркнуть недостаточность редукционистских истолкований наследия Декарта и акцентировать конститутивную значимость антропологии в собственном проекте мыслителя. Методология. Обращение к феноменологии и герменевтике делает возможным постижение ключевых идей мыслителя как проявление его личности. Изъяном устоявшихся редукционистских методологий является сосредоточенность на истолковании идей Декарта как проявление детерминирующего влияния внешних обстоятельств. Новизна. Актуализация существенности антропологии в структуре философского учения Декарта основывается на признании ключевой значимости антропологической интенции в предшествующей философии, так и антропологического проекта в собственных текстах мыслителя. На базе упомянутых идей становится явной ограниченность устоявшихся деантропологизированых истолкований текстов Декарта. Выводы. Доказано, что антропология, которой должна была завершится философия Декарта, в условиях доминирования редукционистской установки была вытеснена деантрологизированным образом реальности. Постижение аутентичного образа философии Декарта предполагает усиленное внимание к антропологической составляющей его онтологии., Мета. Мета даної статті – наголосити на недостатності редукціоністських тлумачень спадщини Декарта та акцентувати конститутивну значимість антропології у власному проекті мислителя. Методологія. Звертання до феноменології та герменевтики надає можливість осягнення ключових ідей мислителя як прояву його особистості. Недоліком усталених редукціоністських методологій є зосередженість на тлумаченні ідей Декарта як прояву детермінуючого впливу зовнішніх чинників. Новизна. Актуалізація істотності антропології в структурі філософського вчення Декарта базується на визнанні ключової значимості як антропологічної інтенції в попередній філософії, так і антропологічного проекту у власних текстах мислителя. На основі окреслених ідей оприявнюється недостатність усталених деантропологізованих тлумачень базової інтенції вчення Декарта. Висновки. Доведено, що антропологія, якою мала завершитися філософія Декарта, в умовах домінування редукціоністської настанови була витіснена деантропологізованим образом реальності. Осягнення автентичного образу філософії Декарта передбачає посилену увагу до антропологічної компоненти його онтології.

The article analyzes the approaches to the Orthodox anthropology that existed and exist both in philosophical and theological studies and in theology. Three areas in the study of Orthodox anthropology., Статья посвящена анализу подходов к православной антропологии, которые существовали и существуют как в философско-религиоведческих исследованиях, так и в теологии. Выделены три направления в исследовании православной антропологии., Стаття присвячена аналізу підходів до православної антропології, які існували та існують як у філософсько-релігієзнавчих дослідженнях, так і у теології. Виділено три напрями в дослідженні православної антропології.