Search

Метою статті є визначення особливостей правового регулювання здійснення та захисту права дитини на медичну допомогу в Україні. Для визнання дитини суб’єктом правовідносин із надання медичної допомоги має важливе значення розрізнення у законодавстві України правового статусу малолітніх та неповнолітніх дітей. Зроблено такі висновки: 1) для здійснення права малолітньої дитини на медичну допомогу потрібна згода її законного представника; 2) неповнолітня дитина може самостійно здійснити своє право на надання медичної допомоги (надає згоду на медичну допомогу, обирає лікаря та методи лікування відповідно до його рекомендацій); 3) для надання неповнолітній дитині окремих видів медичної допомоги необхідна згода обох батьків та дитини; 4) у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди дитини або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника; 5) у законі встановлено перелік заборон щодо участі дітей (як малолітніх, так і неповнолітніх) у правовідносинах із надання медичної допомоги дітей; 6) дитина незалежно від віку не має права відмовитися від лікування; 7) особливості правового статусу неповнолітньої дитини-пацієнта можуть залежати й від інших параметрів: від видів діяльності, якою займаються неповнолітні (наприклад, діти-спортсмени), стану їх здоров’я (діти-інваліди, діти-наркомани), соціального статусу, тощо. Відмову законних представників від медичного втручання щодо дитини, яка необхідна для порятунку її життя, запропоновано розглядати як пасивну евтаназію, яка заборонена в Україні. У Конвенції про права дитини закріплено обов’язок держав-учасниць забезпечувати дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини. Зазначена вимога Конвенції надає дітям можливість вільно висловлювати свої погляди та вимагати їх врахування відповідно до їх віку та рівня зрілості. Зроблено висновок про не відповідність правового регулювання права дитини на медичну допомогу в Україні вимогам Конвенції про права дитини, а Україна є країною-учасницею цієї Конвенції.

У статті відображено поняття «інформованої згоди пацієнта», вказується на нормативне ре­гулювання та закріплення даного поняття, досліджуються питання права на надання згоди для проведення медичних досліджень та право на відмову від їх здійснення, аналізується принцип вільної згоди особи у контексті міжнародних нормативно-правових актів, а також наголошується на актуальності даної теми для сьогодення. Життя людини - складний і загадковий механізм, який поєднує в собі фізичну і духовну сутність. Нерідко, протягом всього життєвого шляху в людини виникають різні перешкоди для її якісного існування та всебічного розвитку. Деякі такі перешкоди вже існують в людини з самого її народження, а деякі можуть виникнути протягом життя. В одному випадку людина може їх подолати самостійно, в іншому вона потребує медичної допомоги лікарів, спеціалістів потрібного напрямку. Більш серйозніші перешкоди, тобто хвороби, існуючі з народження або ті, що виникли протя­гом життя потребують комплексного цілеспрямованого лікування, яке включає біомедичні дослі­дження або й оперативне втручання. Важливим в цьому аспекті є питання згоди людини - пацієн­та на медичне лікування та проведення біомедичних досліджень, а також нормативне визначення та закріплення такої згоди. Вивчивши, проаналізувавши та дослідивши питання «інформованої згоди пацієнта на прове­дення біомедичних досліджень» можна дійти до однозначної позиції, що на сьогодні дане питан­ня є дуже актуальним та важливим. Воно згадується та постійно вдосконалюється як у міжнародному, так і у національному законодавстві. Людина протягом свого життя неодноразово потребує медичної допомоги. Право на життя та здоров’я гарантується кожному Конституцією України та повинно бути безперешкодним для здійснення особою цього права. Тільки від самої людини та її вільного рі­шення залежить процес діагностики та лікування. Тільки за згодою пацієнта проводиться те чи інше дослідження. У міжнародних правових актах вказується, що не надання згоди особою при медичному втручанні вважається втручанням в її особисте приватне життя, порушенням її гідно­сті та свободи. «Інформована згода» носить в собі поняття не лише самої згоди, тобто вільного рішення лю­дини, але ще й пояснення про конкретний випадок або процедуру дослідження. І великим чи­ном залежить від фахівця. Чи вдасться йому вірно, в повній мірі та доступній формі донести та роз’яснити проблему, хворобу, дії пацієнта? Так, вільна згода надається особою, але лікар теж в деякій мірі впливає на це рішення. Свобода пацієнтів у виборі методів медичної допомоги є дещо обмеженою. Пацієнт може вибрати тільки серед тих методів медичного втручання, які йому реко­мендує лікуючий лікар або відмовитися від лікування. Саме тому питання «інформованої згоди пацієнта» і надалі залишатиметься одним з найдис- кусійніших питань та ще неодноразово буде чудовою темою для дослідження молодих науковців.

Актуальність. Актуальність розглянутої в статті проблеми зумовлено доцільністю визначення правового статусу учасників відносин між медичною установою і пацієнтом, змісту поняття «лікарська помилка» та об’єкта таких правовідносин. Мета статті полягає в дослідженні правового статусу учасників відносин між медичними працівниками і пацієнтами, визначенні об’єкта таких правовідносин та змісту поняття «лікарська помилка». Методи дослідження. У статті подано загальний огляд законодавства, що регулює надання медичних послуг. Визначено основні ознаки, що характеризують особу як пацієнта за договором про надання медичних послуг. Проаналізовано практику національних судів з метою виявлення типових проблем щодо застосування законодавства про відшкодування шкоди, завданої «лікарською помилкою». Крім того, акцентовано увагу на правовому статусі сторін договору про надання медичних послуг. Результати. Наголошено, що надання медичної допомоги і медичних послуг спрямоване на збереження життя та здоров’я людини, що відповідає не тільки інтересам самого пацієнта та членів його сім’ї, а й інтересам держави та суспільства в цілому. Відносини між медичною установою та пацієнтом регулюються насамперед нормами цивільного права, а це означає, що судові спори, що виникають із цих відносин (наприклад, якщо пацієнту завдано шкоди через лікарську помилку), розглядають у порядку цивільного судочинства. Доцільним вбачається визначити правовий статус медичного працівника та пацієнта, а також забезпечити обов’язкове професійне представництво інтересів пацієнтів у випадках «лікарської помилки».

Метою статті є розгляд телемедицини як одного із відносно нових методів (способів) надання медичних послуг в Україні там, де відстань є критичним чинником. Мова йде про використання новітніх інноваційних інформаційно-комунікаційних технологій з метою здійснення медичного обслуговування населення, а саме, впровадження нового підходу до діагностики, лікування, профілактики захворювань, в тому числі й обміну досвідом між лікарями «на відстані». Розглянуто стан та рівень розвитку телемедицини в європейських країнах та світі, досліджено позитивні аспекти її впровадження особливо в умовах пандемій, воєнних та надзвичайних станів, а також у випадках необхідності отримання іншої «другої» думки фахівців, що робить дане дослідження актуальним. Визначено й розглянуто етапи запровадження телемедицини в закладах охорони здоров’я. При цьому окремо досліджено перешкоди розвитку телемедицини в Україні. Проаналізовано чинне та перспективне національне законодавство щодо досліджуваної теми, що знайшло відображення у висновках до роботи.

В даній науковій статті автором здійснено дослідження публічної адміністрації як суб’єкта захисту прав пацієнтів медичної сфери. З впровадженням реформи системи охорони здоров’я передбачено нове бачення надання медичної допомоги та медичних послуг пацієнтам, запроваджено нові підходи до системи фінансування закладів охорони здоров’я та оплати медичної допомоги та медичних послуг пацієнтами, визначено рівні медичної допомоги залежно від складності, передбачено запровадження страхової медицини та державних гарантій медичного обслуговування населення тощо. Проте успішна реалізація поставлених цілей та завдань медичної реформи не можлива без наявності нормативно-правового підґрунтя та систематичної та злагодженої діяльності уповноважених суб’єктів публічної адміністрації в досліджуваній сфері адміністрування. Основним завданням публічного управління медичною сферою є забезпечення орієнтованої на пацієнта системи, забезпечення справедливого загального охоплення послугами охорони здоров’я всього населення країни. Система органів публічної адміністрації, які захищають права пацієнтів має ієрархічну структуру. Наявність електронних баз даних пацієнтів, лікарських засобів та препаратів, електронної системи охорони здоров’я сприяє різносторонній взаємодії компетентних суб’єктів щодо забезпечення прав, свобод, інтересів пацієнтів під час реалізації їхнього конституційного права на охорону здоров’я. Ключовим є момент притягнення винних посадових, службових осіб та працівників закладів охорони здоров’я до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та цивільної відповідальності у разі порушення прав пацієнтів, тобто щоб дані норми мали не декларативний характер, а були дієвим механізмом захисту прав пацієнтів. Визначено, що публічна адміністрація як суб’єкт захисту прав пацієнтів медичної сфери – це система органів виконавчої влади та органів, які виконують делеговані повноваження в сфері охорони здоров’я, метою діяльності яких є гарантування конституційного права на охорону здоров’я, забезпечення своєчасного, безперервного, високопрофесійного надання пацієнтам послуг в сфері охорони здоров’я у випадку їх звернення до закладів системи охорони здоров’я, а також притягнення осіб, які порушують права пацієнтів до юридичної відповідальності.

У статті аналізуються питання, пов’язані з одним із видів інтернет-технологій в сфері охорони здоров’я – електронною системою охорони здоров’я (e-Health) в Україні, складовими елементами та механізмом її впровадження. Інформаційні права, права на доступ до Інтернету та на застосування інноваційних технологій у медицині вже традиційно відносять до «четвертого покоління прав людини», поява яких обумовлена реаліями XXI ст. Запроваджена в Україні медична реформа зробила центром уваги в галузі охорони здоров’я саме пацієнта. Метою її проведення стало наближення медичних послуг до пацієнта, спрощення процедури їх надання (використання телемедицини), «матеріальна зацікавленість» лікарів у наданні послуг (отримання плати за кожного пацієнта), що повинно підвищити якість та доступність відповідних послуг. Аналізується поняття та зміст електронної системи охорони здоров’я як невід’ємної частини медичної реформи. Метою її є надання допомогти в налагодженні відносин між лікарем та пацієнтом щодо належного якісного доступного надання (отримання) медичних послуг. Визначено функціональні можливості e-Health, позитивні моменти та певні «слабкі» місця в механізмі її впровадження. Розглянуто окремі складові механізму впровадження e-Health, якими є: запровадження електронної форми декларацій між пацієнтами та сімейними лікарями, терапевтами, педіатрами; переведення в електронну форму рецептів за програмою «Доступні ліки»; запровадження електронних направлень, що є складовою програми «Безкоштовна діагностика»; впровадження електронних лікарняних; створення електронного кабінету пацієнта.