Search

Purpose. The article is aimed to outline Locke’s position on the basic principles of proper human behavior. Its implementation involves: a) review of the research literature concerning the place of anthropological motive in philosophizing and b) research of his interpretation of human nature and the role of the rational component. Theoretical basis. The author’s approach is based on the conceptual provisions of phenomenology and existentialism. Originality. The work considers the teaching of Locke as the author of the original concept of human nature, which is closely related to the understanding of ethical issues. It is proved that its meaningful development involves the identification of the main components of human nature in the process of determining the basic principles of personality behavior. The original conception of the thinker on the irrational component of human nature and the ways of its rationalization is analyzed. Conclusions. It is substantiated that Locke’s philosophical heritage is not reduced to depersonalized empiricism as epistemology, and his teaching about human is not limited to the abstract study of their rational component. The thinker connects the request of his own epoch with the new vision of human and the basic principles of their behavior on the basis of rationality. Locke is looking for the ways to master the irrational component of human nature and is convinced that in the era of the scientific revolution, the basis of human behavior should be rationality. Locke considers human freedom to be one of the key moments of human nature., Мета. Окреслити позицію Лока щодо основних засад належного способу людської поведінки. Її реалізація передбачає: а) огляд дослідницької літератури щодо місця антропологічного мотиву в філософуванні та б)вивчення його інтерпретації природи людини та ролі раціональної компоненти. Теоретичний базис. Мій підхід базується на концептуальних положеннях феноменології та екзистенціалізму. Наукова новизна. Розглядається вчення Лока як автора оригінальної концепції природи людини, яка тісно пов’язана з осмисленням етичної проблематики. Доведено, що її змістовна розробка передбачає виокремлення основних компонентів природи людини в процесі визначення базових принципів поведінки особистості. Проаналізовано оригінальну концепцію мислителя щодо нераціональної компоненти природи людини та шляхів її раціоналізації. Висновки. Обґрунтовано, що філософська спадщина Лока не зводиться до знеособленого емпіризму як гносеології, а його вчення про людину не обмежується абстрактним вивченням її раціональної компоненти. Запит власної епохи мислитель пов’язує з новим баченням людини та основних принципів її поведінки на базі раціональності. Лок шукає шляхи опанування нераціональної компоненти природи людини та переконаний в тому, що в епоху наукової революції основою людської поведінки має бути раціональність. До числа ключових моментів природи людини Лок відносить її свободу.

Purpose. To consider the uniqueness of Descartes’ way of interpreting poetry as a type of philosophizing that makes it possible to comprehend the metaphysical nature of man. Its implementation involves the consistent solution of the following tasks: a) understanding methodological changes in the philosophy of the 20th century in the process of actualization of anthropological interest; b) argumentation of the importance of poetic thinking for early Descartes in the process of addressing modern historians of philosophy and the thinker’s texts. Theoretical basis. I rely on the conceptual positions of phenomenology, existentialism and hermeneutics. Originality. Finding of the study is that poetic thinking is the most authentic way of meaningful comprehension of the metaphysicity of man. The paper outlines the nature of the expression of this correlation in the philosophizing of the 20th-21th centuries and substantiates the thesis about the importance of the poetic principle for understanding the phenomenon of man in early works by Descartes. Conclusions. The paper examined the methodological shifts in anthropologically oriented philosophizing of the 20th-21th centuries and focused on the manifestations of related moments in the philosophical legacy of Descartes. The latter demonstrates the existence of a still underestimated version of interpreting the metaphysical foundations of human existence, the form of understanding of which is poetic thinking. It is a form of caring for the humane in man., Мета. Розглянути своєрідність способу тлумачення Декартом поезії як типу філософування, який уможливлює осмислення метафізичності людини. Її реалізація передбачає послідовне розв’язання наступних завдань: а) осмислення методологічних зрушень в філософії ХХ ст. в процесі актуалізації антропологічного інтересу; б) аргументування важливості поетичного мислення для раннього Декарта в процесі звертання до сучасних істориків філософії та текстів мислителя. Теоретичний базис. Я спираюсь на концептуальні положення феноменології, екзистенціалізму та герменевтики. Наукова новизна. Виявлено, що поетичне мислення є найбільш автентичним способом змістовного осягнення метафізичності природи людини. Окреслено характер увиразнення цієї кореляції у філософуванні ХХ-ХХІ ст. та обґрунтовано тезу про істотність поетичного начала для осмислення феномену людини у раннього Декарта. Висновки. Розглянуто методологічні зрушення в антропологічно орієнтованому філософуванні ХХ-ХХІ ст. та акцентовано увагу на проявах споріднених моментів у філософській спадщині Декарта. Остання демонструє наявність досі недооціненого варіанту тлумачення метафізичних засад людського існування, формою осмислення яких є поетичне мислення. Воно є формою турботливого ставлення до людського в людині.

Purpose. Reconstruction of Empedocles’ doctrine from the point of view of philosophical anthropology. Theoretical basis. Methodological basis of the article is the anthropological comprehending of Empedocles’ text fragments presented in the historical-philosophical context. Originality. Cognition of nature in Ancient Greece was far from the ideal of the objective knowledge formed in modern times, cognition of the world as it exists before man and independently of him. Whatever the ancient philosophers talked about, man was always in the center of their attention. I proposed an anthropological version of the interpretation of the doctrine of Empedocles, within the framework of which various elements of his concept fit into a consistent model. Conclusions. Empedocles’ anthropology is based on the recognition of several fundamental things. First of all, there is no death. Second, there is no fundamental difference between human and celestial. This line is conventional and under certain conditions one can overcome it. Cod can become a human (for example, for a deed unworthy of a deity), and a human can become God. Teaching of evolution is also double. Not only physical shell evolves, keeping only the most adapted species, but the soul too. The latter can both ascend to the gods and go down to the bushes and fish. Purification of the soul and mastering the magic of the elements gives an impetus for a correct direction of evolution. Empedocles is an anthropologist-practitioner, who shows by his example that a human can cope with all the elements and reach divinity. He chose (or convinced himself that he chose) the elemental ingredients for penetrating the Fortunate Isles, leaving the instructions on how to become God., Мета. Реконструкція вчення Емпедокла з позицій філософської антропології. Теоретичний базис. Методологічною основою статті є антропологічне осмислення фрагментів текстів Емпедокла, представлене в історико-філософському контексті. Наукова новизна. Пізнання природи в Стародавній Греції було далеким від сформованого в Новий час ідеалу об’єктивного знання, пізнання світу таким, яким він існує до людини і незалежно від неї. Про що б не говорили філософи того часу, в центрі їх уваги завжди була людина. Я запропонував антропологічний варіант інтерпретації вчення Емпедокла, в рамках якого різні елементи його концепції укладаються в несуперечливу модель. Висновки. Антропологія Емпедокла заснована на визнанні декількох принципових речей. По-перше, смерті не існує. По-друге, немає принципової різниці між людським і божественним. Дана грань умовна і за певних умов її можна подолати. Бог може стати людиною (наприклад, зробивши негідний божества вчинок), а людина може стати Богом. Вчення про еволюцію також двоїсте. Еволюціонує як тілесна оболонка, зберігаючи лише найбільш пристосовані види, так і душа. Остання може як підніматися до богів, так і сходити до кущів і риб. Очищення душі та оволодіння магією стихій дає хороший поштовх для правильного напрямку еволюції. Емпедокл – антрополог-практик, який на своєму прикладі показує, що людина може оволодіти всіма стихіями і досягти божественності. Він підібрав (або переконав себе в тому, що підібрав) інгредієнти-стихії для проникнення на Острови блаженних, залишивши нам інструкцію про те, як стати Богом.

Purpose. To consider the personal nature of Cartesian metaphysics. Its implementation involves: a) outlining methodological changes in the philosophy of the twentieth century; b) analysis of ways to interpret anthropological component of philosophizing in Descartes studies; c) appeal to Descartes’ texts to clarify the authentic form of his interpretation of metaphysics. Theoretical basis. I base my view of Descartes’ legacy on the conceptual positions of phenomenology, existentialism and hermeneutics. Originality. Based on Descartes’ own concept of teaching, the author substantiates the personal nature of Cartesian metaphysics. Important prerequisites for its comprehension are attention to the ethical motive as the driving force of philosophizing and recognition of the importance of the poetic worldview. The idea of the basic role of poetics finds its meaningful confirmation in the texts of the philosopher, who interprets the main areas of philosophy (science, morality and medicine) as the forms of art. Conclusions. Based on his own vision of anthropology and metaphysics as the forms of completion of the revolution initiated by Copernicus, the author defends the idea of the constitutive presence of personality in Descartes’ metaphysics. In the process of studying the research literature, methodological guidelines are outlined in the form of the importance of personal determination of the search for truth, the key role of ethical motive and art as components of philosophizing. The thesis about the poetic form of presentation of metaphysics by Descartes as a form of fixation of its personal dimension is substantiated., Цель. Основной целью статьи является изучение личностного характера картезианской метафизики. Ее реализация предполагает: а) фиксацию методологических сдвигов в философии ХХ века; б) анализ способов интерпретации антропологической составляющей философствования в декартоведении; в) обращение к текстам Декарта для уточнения аутентичной формы изложения им собственной метафизики. Теоретический базис. Свой подход я базирую на концептуальных положениях феноменологии, экзистенциализма и герменевтики. Научная новизна. Исходя из собственной концепции учения Декарта, автор обосновывает личностный характер картезианской метафизики. Важными предпосылками ее постижения являются внимание к этическому мотиву как движущей силе философствования и признание значимости поэтического восприятия. Идея базисной роли поэтики находит свое содержательное подтверждение в текстах философа, который истолковывает основные сферы философии (науку, мораль и медицину) как формы проявления искусства. Выводы. Опираясь на собственное понимание антропологии и метафизики как форм завершения революции Коперника, автор обосновывает идею конститутивного присутствия личности в метафизике Декарта. В процессе изучения исследовательской литературы обрисовываются методологические ориентиры в виде важности личностного измерения искания истины, ключевой роли этического мотива и искусства как компонента философии. Обосновывается идея важности для нас поэтической формы изложения метафизики как способа фиксации личностного измерения метафизики Декарта., Мета. Основною метою статті є дослідження особистісної природи картезіанської метафізики. Її реалізація передбачає: а) окреслення методологічних зрушень в філософії ХХ століття; б) аналіз способів тлумачення в декартознавсті антропологічної компоненти філософування; в) звернення до текстів Декарта для уточнення автентичної форми тлумачення ним метафізики. Теоретичний базис. Свій погляд на спадщину Декарта я засновую на концептуальних положеннях феноменології, екзистенціалізму та герменевтики. Наукова новизна. Виходячи з власної концепції вчення Декарта, автор обґрунтовує особистісний характер картезіанської метафізики. Важливими передумовами її осягнення є увага до етичного мотиву як рушійної сили філософування та визнання значущості поетичного світосприйняття. Ідея базової ролі поетики знаходить своє змістовне підтвердження в текстах філософа, який тлумачить основні сфери філософії (науку, мораль та медицину) як форми прояви мистецтва. Висновки. Спираючись на власне бачення антропології та метафізики як форм завершення розпочатої Коперником революції, автор обстоює ідею конститутивної присутності особистості в метафізиці Декарта. В процесі вивчення дослідницької літератури окреслюються методологічні орієнтири у вигляді важливості особистого виміру шукань істини, ключової ролі етичного мотиву та мистецтва як компоненти філософування. Обґрунтовується теза про поетичну форму викладу метафізики у Декарта як форму фіксації її особистісного виміру.

Purpose. The author believes that the main topic of philosophical studies of Heraclitus was not nature, not dialectics, and not political philosophy; he was engaged in the development of philosophical anthropology, and all other questions raised by him were subordinated to it to one degree or another. It is anthropology that is the most "dark" part of the teachings of this philosopher, therefore the purpose of this article is to identify the hidden anthropological message of Heraclitus. In case of success, it will become clear what made him "darken". Theoretical basis. The methodological basis of the article is the anthropological understanding of fragments of Heraclitus’ texts presented in a historical and philosophical context. Originality. The philosophical concept of Heraclitus is still a mystery for researchers of his work. The author of the article proposed such a variant of interpretation, within the framework of which different elements of this concept fit into a consistent model. Conclusions. The article proves that although the anthropological turn in philosophy is traditionally associated with the activities of the sophists and Socrates, the previous philosophical thought was also not devoid of anthropological ideas. Moreover, pre-Socratic philosophers posed problems, the interpretation of which brought the doctrine of man to the level of high-order abstractions, while surprisingly preserving the concreteness of the life-meaning questions that confront him. And one of the brightest representatives of pre-Socratic anthropology was Heraclitus of Ephesus. Religion was the motivator that made him study the world, man, and society. The doctrine of the Logos developed by Heraclitus had a tremendous impact on Plato and Philo of Alexandria, and through them on the author of the Fourth Gospel, who begins his story with a "Greek" rethinking of the mystery of the Incarnation. If Heraclitus claimed that a person carries a particle of the Logos, then John (or the one who wrote on his behalf) proclaimed that the Logos itself incorporated a particle of man. Despite all the differences between these approaches, each of them postulated the cosmic (divine) significance of human existence, which means that it brought anthropology to the ontological level., Цель. Автор считает, что главной темой философских исследований Гераклита были не природа, не диалектика и не политическая философия; он занимался разработкой философской антропологии, а все остальные поднимаемые им вопросы были в той или иной степени подчинены ей. Именно антропология является самой "темной" частью учения этого философа, поэтому целью данной статьи является выявление скрытого антропологического месседжа Гераклита. В случае удачи станет понятно и то, что заставляло его "темнить". Теоретический базис. Методологической основой статьи является антропологическое осмысление фрагментов текстов Гераклита, представленное в историко-философском контексте. Научная новизна. Философская концепция Гераклита до сих пор остается загадкой для исследователей его творчества. Автор статьи предложил такой вариант интерпретации, в рамках которого разные элементы этой концепции укладываются в непротиворечивую модель. Выводы. В статье доказывается, что хотя антропологический поворот в философии традиционно связывают с деятельностью софистов и Сократа, предшествующая философская мысль также не была лишена антропологических идей. Более того, досократовскими философами были поставлены проблемы, осмысление которых вывело учение о человеке на уровень абстракций высоких порядков, удивительным образом сохранив при этом конкретность стоящих перед ним смысложизненных вопросов. И одним из ярчайших представителей досократовской антропологии был Гераклит Эфесский. Религия была тем мотиватором, который заставлял его заниматься исследованием мира, человека и общества. Разработанное Гераклитом учение о Логосе оказало колоссальное влияние на Платона и на Филона Александрийского, а через них – и на автора Четвертого Евангелия, который начинает свое повествование с "греческого" переосмысления тайны Боговоплощения. Если Гераклит утверждал, что человек несет в себе частицу Логоса, то Иоанн (или тот, кто писал от его имени) провозгласил, что сам Логос вобрал в себя частицу человека. При всех отличиях между собой этих подходов, каждый из них постулировал космическую (божественную) значимость человеческого бытия, а значит – выводил антропологию на онтологический уровень., Мета. Автор вважає, що головною темою філософських досліджень Геракліта були не природа, не діалектика і не політична філософія; він займався розробкою філософської антропології, а всі інші питання, що він підіймав, були в тій чи іншій мірі підпорядковані їй. Саме антропологія є найбільш "темною" частиною вчення цього філософа, тому метою даної статті є виявлення прихованого антропологічного меседжу Геракліта. У разі успіху стане зрозуміло і те, що змушувало його "темніти". Теоретичний базис. Методологічною основою статті є антропологічне осмислення фрагментів текстів Геракліта, представлене в історико-філософському контексті. Наукова новизна. Філософська концепція Геракліта до сих пір залишається загадкою для дослідників його творчості. Автор цих рядків запропонував такий варіант інтерпретації, в рамках якого різні елементи цієї концепції укладаються в несуперечливу модель. Висновки. У статті доводиться, що хоча антропологічний поворот у філософії традиційно пов’язують з діяльністю софістів і Сократа, філософська думка їх попередників також не була позбавлена антропологічних ідей. Більш того, досократівськими філософами були поставлені проблеми, осмислення яких вивело вчення про людину на рівень абстракцій високих порядків, дивним чином зберігши при цьому конкретність смисложиттєвих питань, які стоять перед нею. І одним з найяскравіших представників досократівської антропології був Геракліт. Релігія була тим мотиватором, який змушував його займатися дослідженням світу, людини і суспільства. Розроблене Гераклітом вчення про Логос справило колосальний вплив на Платона і на Філона Олександрійського, а через них – і на автора Четвертого Євангелія, який починає свою розповідь з "грецького" переосмислення таємниці Боговтілення. Якщо Геракліт стверджував, що людина несе в собі частинку Логосу, то Іоанн (або той, хто писав від його імені) проголосив, що сам Логос увібрав в себе частинку людини. При всіх відмінностях між собою цих підходів, кожен з них постулював космічну (божественну) значимість людського буття, а значить – виводив антропологію на онтологічний рівень.

Purpose. The paper is aimed at studying the specificity of anthropological problematics in pragmatism from the perspective of its ability to be the source of analytic philosophy evolution in the socio-humanitarian direction. Theoretical basis of the research is determined by the works of the representatives of classical pragmatism (C. S. Peirce, W. James, J. Dewey, F. Schiller), neopragmatism (W. V. O. Quine), post-pragmatism (R. Rorty) and analytic pragmatism (R. Brandom). Their works give a clear understanding of the important place of anthropological searches in the theory of pragmatism. Originality. On the basis of the analysis of logical, epistemological and metaphysical ideas formulated by representatives of pragmatism, it is proved that pragmatic methodology is anthropocentric. It is established that the ideological and social foundations of pragmatism can be determined as pluralistic ones due to the attention to the human person. It is revealed that theoretical and methodological searches of pragmatism can be effective in the formation of the socio-humanitarian concepts in analytic philosophy through the specification of strategies for the cognition of human existence in such terms as experience or self and the development of practical ways to justify the truth of knowledge. Conclusions. Pragmatists criticized impersonal, formal thinking, which cannot be an effective means of cognition. Thinking has a social basis and is entirely personal. Justifying its dependence on the socio-cultural sphere and the internal intentions of the subject, it is possible to develop an effective logical theory that operates symbols not only at the syntactic or semantic level but also takes into account the pragmatic aspect of language. Anthropological problematics is also important in the theory of knowledge, the core of which is the notion of pragmatic belief, which enables truth and religious beliefs, since the foundation of the theory of truth is determined by the principle of humanism, and the truth is interpreted as a value orientation. Knowing the external world, we find in it the similarity with us – that’s why the metaphysical foundations of being, according to pragmatism, are personified, and the methodology is defined in anthropomorphic terms. Applying it, the study of human existence is specified in the analysis of psychological and socio-cultural dimensions of such concepts as experience or self. Attempts to comprehend the nature of human existence in pragmatism are empirically grounded. Appealing to science, methodological pluralism, the search for socio-cultural background for thinking and suitable linguistic forms of expression of human experience are the achievements of pragmatism, which are the basis for the socio-humanitarian redescription of analytic methodology., Цель. Исследовать специфику антропологической проблематики в прагматизме, учитывая ее возможности быть источником развития аналитической философии в социогуманитарной плоскости. Теоретический базис исследования определен трудами представителей классического прагматизма (Ч. С. Пирса, В. Джеймса, Дж. Дьюи, Ф. Шиллера), неопрагматизма (В. В. О. Куайна), постпрагматизма (Р. Рорти) и аналитического прагматизма (Р. Брендома). Именно их творчество дает представление о весомом месте антропологических поисков в теории прагматизма. Научная новизна. На основании анализа логических, эпистемологических и метафизических идей, сформулированных представителями прагматизма, доказано, что применяемая ими методология является антропоцентрической. Установлено, что именно благодаря интересу к человеческой личности мировоззренчески-социальные основы теории прагматизма можно определить как плюралистические. Выявлено, что конкретизируя стратегии познания человеческого бытия, к примеру, в терминах опыта или самости, и развивая практические способы обоснования истинности знаний, теоретико-методологические поиски прагматизма могут быть эффективными в процессе формирования социогуманитарных концепций аналитической философии. Выводы. Теория прагматизма критически относится к обезличенному, формальному мышлению, которое не может быть действенным средством познания. Мышление имеет социальную подоплеку, оно насквозь личностное. Обосновывая его зависимость от социокультурной среды и внутренних интенций субъекта, логическая теория будет не только оперировать символами на синтаксическом или семантическом уровне, но и учитывать прагматический аспект языка. Особое значение приобретает антропологическая проблематика и в теории познания, ядром которой является понятие прагматической веры, что делает возможным истинными и религиозные убеждения, ведь основания теории истины детерминированно принципом гуманизма, а истина проинтерпретированна как ценностный ориентир. Поскольку познание внешнего мира – это нахождение сходства с нами, то и метафизические основания бытия, согласно прагматизму, персонифицированные, а методология – определена в антропоморфных терминах. Применяя ее, исследования человеческого бытия конкретизировано в процессе анализа психологических и социокультурных измерений концептов опыта или самости. Попытки понять природу человеческого бытия в прагматизме эмпирически обоснованы. Апеллирование к науке, плюрализм методологии, поиск социокультурных предпосылок мышления и соответствующих языковых форм выражения человеческого опыта является тем достижением прагматизма, которое выступает основой социогуманитарной редескрипции аналитической методологии., Мета. Дослідити специфіку антропологічної проблематики в прагматизмі з огляду на її можливості бути джерелом поступу аналітичної філософії в соціогуманітарній площині. Теоретичний базис дослідження визначен працями представників класичного прагматизму (Ч. С. Пірса, В. Джеймса, Дж. Дьюї, Ф. Шіллера), неопрагматизму (В. В. О. Куайна), постпрагматизму (Р. Рорті) й аналітичного прагматизму (Р. Брендома). Саме їхній творчий доробок дає чітке уявлення про вагоме місце антропологічних пошуків у теорії прагматизму. Наукова новизна. Доведено, що антропоцентричні ідеї прагматичної методології доцільно аналізувати в єдності її логічних, епістемологічних і метафізичних начал. Встановлено, що саме завдяки інтересу до людської особистості світоглядно-соціальні основи теорії прагматизму можна визначити як плюралістичні. Виявлено, що, конкретизуючи стратегії пізнання людського буття в термінах на кшталт досвіду чи самості, й розвиваючи практичні способи обґрунтування істинності знань, теоретико-методологічні пошуки прагматизму можуть бути ефективними у процесі формування соціогуманітарних концепцій аналітичної філософії. Висновки. Теорія прагматизму критично ставиться до знеособленого, формального мислення, яке не може бути дієвим засобом пізнання. Мислення має соціальне підґрунтя і є наскрізь особистісним. Обґрунтовуючи його залежність від соціокультурного середовища й внутрішніх інтенцій суб’єкта, логічна теорія не просто оперуватиме символами на синтаксичному чи семантичному рівні, а й враховуватиме прагматичний аспект мови. Особливої ваги набуває антропологічна проблематика і в теорії пізнання, осердям якої є поняття прагматичної віри, що уможливлює істинність і релігійних переконань, адже підґрунтя теорії істини детерміноване принципом гуманізму, а істина витлумачена як ціннісний орієнтир. Оскільки пізнання зовнішнього світу – це віднайдення схожості з нами, то й метафізичні основи буття, згідно з прагматизмом, персоніфіковані, а методологія – визначена в антропоморфних термінах. Застосовуючи її, дослідження людського буття конкретизоване у процесі аналізу психологічних і соціокультурних вимірів концептів досвіду й самості. Спроби осягнути природу людського буття в прагматизмі емпірично обґрунтовані. Апелювання до науки, плюралізм методології, пошук соціокультурних передумов мислення й відповідних мовних форм вираження людського досвіду є тим здобутком прагматизму, який виступає підґрунтям соціогуманітарної редескрипції аналітичної методології.

Purpose. Based on the study of philosophical anthropological concepts, to highlight the project of personality in different historical periods, to reveal the meaning of humanistic issues in the postmodern epoch, to identify the essential features of the image of human of the second half of the XX the beginning of the XXI century. Theoretical basis. The methodological basis of the article is the principles of historicism, integrity, objectivity regarding the mastery of the issue of person’s image in postmodernism. The research applied comparative-historical, culturological, analytical, axiological approaches to reveal the problem of individuality in the second half of the XX the beginning of the XXI century. The theoretical basis of the article consists of scientific works in the field of philosophical anthropology, history, cultural studies, and aesthetics. Originality. The author revealed the peculiarities of transformation of the personality model from antiquity to postmodernism, specified the image of man of the second half of the XX the beginning of the XXI century. Conclusions. The analysis of anthropological ideas of Western philosophy of different ages shows the variety of views about understanding the nature of the person, its complexity and ambiguity. In the epoch of postmodernism humanistic issues are of particular relevance, which is connected with social and political uncertainty, domination of mass consciousness, loss of national and cultural identity. The image of a person of this period is deprived of a solid foundation, it is blurred and relative. The destruction of faith in the absolute in the context of the second half of the twentieth century contributed to the formation of confidence in the interdependence of all things (including certain historical periods), raised the problem of the personality image to a new ontological level. Orientation in the achievements of European civilization, perception of its anthropological experience, intercultural dialogue contribute to the productive use of the achievements of mankind in order to understand the modern person and to form its adequate image. In its essence, postmodernism does not set the goal to realize a retrospection of subject type. However, separating from the cultural memory the excerpts of ideas about a person, by certain styles and directions, it builds on their formations its own eclectic image of the individual., Цель. На основе изучения философских антропологических концепций осветить проект личности в разные исторические периоды, раскрыть содержание гуманистической проблематики в эпоху постмодернизма, выявить сущностные особенности образа человека второй половины ХХ – начала XXI века. Теоретический базис. Методологической основой статьи являются принципы историзма, целостности, объективности в изучении вопроса образа персоны в постмодернизме. В исследовании применены сравнительно-исторический, культурологический, аналитический, аксиологический подходы к раскрытию проблемы индивидуальности во второй половине ХХ – начала XXI века. Теоретической базой публикации стали труды ученых в области философской антропологии, истории, культурологии, эстетики. Научная новизна. Выявлены особенности трансформации модели личности от античности до постмодернизма, уточнен образ человека второй половины ХХ – начала XXI века. Выводы. Анализ антропологических идей западноевропейской философии разных эпох показывает многообразие взглядов на понимание сущности типа персоны, ее сложность и неоднозначность. В постмодернизме гуманистическая тематика получает особую актуальность, что связано с социально-политической неопределенностью, доминированием массового сознания, потерей национальной и культурной идентичности. Образ героя указанного времени лишен прочной основы, он размыт и релятивен. Уничтожение веры в абсолюты в контексте второй половины ХХ века способствовало формированию уверенности во взаимозависимости всего сущего (в том числе определенных исторических периодов), подняло проблему проекта индивидуума на новый онтологический уровень. Ориентация в достижениях европейской цивилизации, восприятие ее опыта, межкультурный диалог способствуют продуктивному использованию приобретений человечества для понимания современной персоны и формирования ее адекватного имиджа. По своей сути, постмодернизм не ставит целью осуществить ретроспекцию типа субъекта, однако, выделяя из культурной памяти отрывки представлений о личности, которыми для него являются определенные стили и направления, на их образованиях строит собственный эклектичный образ индивидуума., Мета. На основі вивчення філософських антропологічних концепцій висвітлити проект особистості в різні історичні періоди, розкрити зміст гуманістичної проблематики в епоху постмодернізму, виявити сутнісні особливості образу людини другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Теоретичний базис. Методологічною основою статті є принципи історизму, цілісності, об’єктивності щодо вивчення питання образу персони в постмодернізмі. У досліджені застосовано порівняльно-історичний, культурологічний, аналітичний, аксіологічний підходи для розкриття проблеми індивідуальності у другій половині ХХ – початку ХХІ століття. Теоретичною базою публікації стали праці науковців у галузі філософської антропології, історії, культурології, естетики. Наукова новизна. Виявлено особливості трансформації моделі особистості від античності до постмодернізму, уточнено образ людини другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Висновки. Аналіз антропологічних ідей західноєвропейської філософії різних епох показує розбіжність поглядів на розуміння сутності типу персони, її складність та неоднозначність. У постмодернізмі гуманістична тематика набуває особливої актуальності, що пов’язано з соціально-політичною невизначеністю, домінуванням масової свідомості, втратою національної та культурної ідентичності. Образ героя зазначеної доби позбавлений міцної основи, він розмитий і релятивний. Знищення віри в абсолюти у контексті другої половини ХХ століття сприяло формуванню впевненості у взаємозалежності всього сущого (у тому числі певних історичних періодів), підняло проблему проекту індивідуума на новий онтологічний рівень. Орієнтація у здобутках європейської цивілізації, сприйняття її досвіду, міжкультурний діалог сприяють продуктивному використанню досягнень людства задля розуміння сучасної персони й формування її адекватного іміджу. По своїй суті, постмодернізм не ставить собі за мету здійснити ретроспекцію типу суб’єкта, однак, виділяючи з культурної пам’яті уривки уявлень про особистість, якими для нього є певні стилі й напрями, на їх утвореннях будує власний еклектичний образ індивідуума.

The article analyzes the approaches to the Orthodox anthropology that existed and exist both in philosophical and theological studies and in theology. Three areas in the study of Orthodox anthropology., Статья посвящена анализу подходов к православной антропологии, которые существовали и существуют как в философско-религиоведческих исследованиях, так и в теологии. Выделены три направления в исследовании православной антропологии., Стаття присвячена аналізу підходів до православної антропології, які існували та існують як у філософсько-релігієзнавчих дослідженнях, так і у теології. Виділено три напрями в дослідженні православної антропології.