Search

В статті аналізуються питання, пов’язані із проблемами, що виникають у сфері надання Україні гуманітарної допомоги країнами ЄС, США та іншими іноземними партнерами України. Наголошено на тому, що у зв’язку із тим, що зовнішньополітичними планами України є інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі, безумовно, національне законодавство повинно враховувати загальноприйняті міжнародні принципи в тому числі базові принципи здійснення гуманітарної допомоги. Визначено роль, що відіграє Міністерства соціальної політики України в питаннях, пов’язаних із гуманітарною допомогою, як спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, надання гуманітарної допомоги. Зазначено, що наразі активно здійснюються наукові дослідження обраної проблематики. Однак такі дослідження здійснюються переважно у сфері кримінального права, кримінального процесу та кримінології. Комплексне дослідження сучасних проблем щодо правового режиму гуманітарної допомоги, особливо, зважаючи на введення воєнного стану, відсутнє. Що у свою чергу посилює рівень актуальності та своєчасності здійсненого дослідження. З’ясовано динаміку надання Україні гуманітарної допомоги ЄС та його державами-членами, США, іншими країнами-партнерами України, міжнародними організаціями, зокрема ООН, з 2014 р. та її посилення з часу повномасштабного вторгнення рф. Позначено причини сучасного спаду надання гуманітарної допомоги і можливі шляхи виходу з цієї кризи. Акцентовано увагу на необхідності дослідження таких основних проблемах в означеній сфері: питання діючих механізмів здійснення та контролю гуманітарної допомоги з точки зору визначення внутрішніх та зовнішніх факторів корупційних ризиків у виконанні відповідних функцій уповноваженими державними органами у сфері гуманітарної допомоги; невідповідність нормативно-правової бази України в сфері гуманітарної допомоги принципам надання гуманітарної допомоги закріпленим у міжнародному праві; відсутність достатніх і завершених правових механізмів реалізації державного контролю і моніторингу процедури визнання вантажу гуманітарним, його розмитнення, розподілу та звітування; визначення принципових антикорупційних запобіжників, що мають бути відображені в процедурі ввезення, надання, оформлення, розподілу і контролю за цільовим використанням товарів, визнаних гуманітарною допомогою.

В статті аналізується зародження європейських цінностей у концепціях філософів Древньої Греції та державних мислителів Древнього Риму. Автор показує подальший їх розвиток під впливом християнства, соціальної церковної доктрини, ідей німецьких класичних філософів, мислителів епохи Просвітництва та засновників концепції природнього права. Досліджується значення перших європейських документів щодо захисту основних прав і свобод, зокрема Magna Charta 1215 року, Habeas Corpus 1679 року, Англійського Біля про права 1689 року, Декларації прав людини та громадянина 1789 р., перших конституцій в Європі та Конституції США(1787). При дослідженні генези цінностей, на яких сьогодні базується ЄС, враховується розвиток української держави і права та їх вплив на цей процес, зокрема заснування грецьких міст-полісів в Південному Причорномор’ї, запровадження християнства в Київській Русі. З’ясовується значення документів та договорів Київської Русі та Конституції Пилипа Орлика (1710) на предмет їх відповідності цінностям ЄС та впливу на їх формування. Особлива увага приділяється еволюції цінностей ЄС після прийняття Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року в рамках Ради Європи та створення Європейських співтовариств. Автор аналізує тексти Договору про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951), Договору про Європейське Економічне співтовариство (1957), Єдиного Європейського акту (1986). Більш детально досліджується трансформація цінностей ЄС та їх правової природи від Проекту Договору про Конституцію для Європи (2003) до Хартії основних прав (2001), яка стала яка частиною Лісабонського договору (2009). Окремо звертається увага на еволюцію правової термінології у праві ЄС, коли в тексті Амстердамського договору все ще використовується термін «принципи», а вже в тексті Лісабонського договору використовується термін «цінності». Автор показує як цінності розвивались з філософських, концепції, під впливом релігійних та політичних вчень доповнювались та трансформувались вже у праві ЄС з правових принципів у цінності. У завершальній частині статті формулюються висновки.

Досліджено роль Європейського Союзу (ЄС) у забезпеченні енергетичної безпеки України в умовах сучасних геополітичних викликів. З моменту початку повномасштабної агресії росії проти України, енергетична інфраструктура країни зазнала значних пошкоджень, що призвело до кризи енергозабезпечення. У таких умовах співпраця з ЄС стає критично важливою для відновлення та стабілізації енергетичного сектору України. Розглянуто ключові напрямки та механізми співпраці між Україною та ЄС у сфері енергетичної безпеки, включаючи надання фінансової допомоги, технічну підтримку, а також впровадження спільних проектів у галузі відновлюваної енергетики та енергоефективності. Особлива увага приділяється Національному енергетично-кліматичному плану (НЕКП) до 2030 року, який був розроблений за підтримки ЄС і є важливою складовою стратегії енергетичної безпеки України. Аналізується вплив впровадження Пакету чистої енергії ЄС на нормативно-правове середовище України, що сприяє створенню передбачуваних умов для інвесторів і забезпечує інтеграцію України в європейський енергетичний ринок. Розглядається роль ринкових стимулів у залученні інвестицій у відновлювані джерела енергії та їх вплив на енергетичну безпеку України. Досліджено питання зміцнення довіри інвесторів через вирішення занепокоєнь щодо стабільності політики та повернення інвестицій, що є важливим для успішного переходу до стійкої енергетики. Важливе місце у дослідженні займає аналіз міжнародної співпраці та роль міжнародних фінансових інституцій у забезпеченні необхідного фінансування для реалізації НЕКП. Окрему увагу приділено потенціалу відновлюваної енергетики України, включаючи можливості для розширення потужностей вітру, сонця, біомаси та гідроенергетики. Обговорюються питання впровадження розподіленої генерації, систем зберігання енергії та мікромереж, що сприяють підвищенню енергетичної незалежності та стійкості на рівні громад. Зроблено висновки про необхідність подальшої тісної співпраці між Україною та ЄС для забезпечення енергетичної безпеки України, а також про перспективи України стати лідером у сфері відновлюваної енергетики в регіоні. Стаття містить рекомендації щодо пріоритетних напрямків розвитку енергетичного сектору та заходів, які сприятимуть зміцненню енергетичної безпеки України в контексті європейської інтеграції.

У статті розглядаються питання реалізації економічних санкцій, які, з огляду на неспроможність Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, заблокованої правом вето Росії, виконувати свою основну функцію підтримання міжнародного миру та безпеки, стали одним з ключових інструментів забезпечення дотримання норм міжнародного права. Головну увагу приділено реалізації економічних санкцій Європейського Союзу (ЄС), який, поряд із Сполученими Штатами Америки, наразі виступає провідним адресантом цих примусових заходів. Вибір цього міжнародного актору пояснюється прагненнями України до членства в ЄС, обов’язковою умовою якого є системна адаптація національного законодавства до законодавства ЄС, а також важливістю забезпечення ефективної реалізації економічних санкцій, які, на сьогодні, представляють собою чи не єдині дієві засоби впливу на порушників норм міжнародного права. У зв’язку з цим, ця стаття визначає своєю метою аналіз практики реалізації економічних санкцій в ЄС та виявлення проблемних аспектів, що впливають на ефективність цих примусових заходів. Задля досягнення визначеної мети, у процесі реалізації економічних санкцій в ЄС було виокремлено три етапи: етап ініціювання і введення санкцій, етап їх імплементації та етап моніторингу й оцінки ефективності. Встановлено, що для етапу ініціювання та введення економічних санкцій першочерговими викликами є досягнення консенсусу між державами-членами ЄС щодо ухвалення рішень про запровадження санкцій, що може бути ускладнено через розрізнені політичні інтереси окремих європейських країн, своєчасне ухвалення відповідних правових актів Ради ЄС, а також їх законність. Натомість, етап імплементації обмежувальних заходів ЄС характеризується відсутністю уніфікованого підходу до імплементації економічних санкцій у національні правопорядки держав-членів ЄС, що перешкоджає ефективному виконанню санкційних режимів. На етапі моніторингу та оцінки ефективності економічних санкцій виявлено проблеми, повʼязані з браком ресурсів у держав-членів ЄС для належного виконання обовʼязків щодо звітування перед Європейською комісією про стан імплементації санкційного законодавства ЄС, складністю та розпливчатістю актів ЄС в сфері застосування обмежувальних заходів, нечітким визначенням цілей економічних санкцій, а також відсутністю єдиної системи оцінки ефективності санкційних заходів. Автор підкреслює, що ці фактори негативно впливають на досягнення завдань цього етапу, що в подальшому негативно відображається на ефективності реалізації обмежувальних заходів ЄС в цілому. Стаття робить акцент на тому, що виявлені недоліки практики реалізації економічних санкцій в ЄС можуть слугувати основою для вдосконалення вітчизняного санкційного законодавства та підвищення ефективності його реалізації. Зокрема, рекомендується розробити механізми для моніторингу та оцінки ефективності санкцій, запровадити відповідальність за порушення санкційного законодавства та уповноважити відповідний орган державної влади на надання роз’яснень щодо дотримання норм санкційного законодавства.

У статті здійснено комплексний аналіз трансформації системи захисту прав інтелектуальної власності в умовах розвитку технологій штучного інтелекту, з особливим фокусом на виклики, що постають перед українськими дослідниками та науковими установами, та можливості адаптації успішного досвіду Європейського Союзу. Актуальність дослідження зумовлена кількома чинниками. По-перше, зростання обсягів даних і обчислювальних потужностей сприяло новим підходам у науці, де штучний інтелект відіграє ключову роль в аналізі та інтерпретації результатів. По-друге, традиційні механізми захисту інтелектуальної власності стають недостатніми, коли алгоритми штучного інтелекту самостійно генерують нові знання. По-третє, інтеграція України в європейський науковий простір вимагає узгодження підходів до захисту права інтелектуальної власності з урахуванням особливостей використання штучного інтелекту. Проаналізовано сучасний стан використання штучного інтелекту в наукових дослідженнях, включаючи автоматизацію збору та аналізу даних, прискорення темпів наукових відкриттів та зміну ролі дослідника. Визначено ключові ризики для захисту прав інтелектуальної власності, зокрема: проблеми визначення авторства на твори, створені за допомогою штучного інтелекту, складнощі з відстеженням першоджерел та ризики несанкціонованого використання наукових даних. Особливу увагу приділено аналізу європейського досвіду регулювання використання штучного інтелекту, зокрема, розглянуто положення нового законодавства Європейського Союзу у сфері штучного інтелекту та його значення для захисту прав дослідників. Запропоновано комплексний підхід до вирішення виявлених проблем, який включає як правові механізми (гармонізація законодавства з нормами Європейського Союзу), так і технологічні рішення для захисту прав дослідників. Зокрема, такі рішення можуть включати блокчейн-технології, системи управління цифровими правами та інструменти виявлення плагіату. Забезпечення балансу між принципами відкритої науки та захистом прав інтелектуальної власності є важливим завданням. Це може бути досягнуто через впровадження гнучких ліцензійних моделей та використання технологій штучного інтелекту для моніторингу дотримання прав. Рекомендовано, щоб при використанні штучного інтелекту в наукових дослідженнях зазначення цього у методології було обов’язковим, а всі дані, згенеровані штучним інтелектом, підлягали ретельній перевірці.

У сучасному фінансовому ландшафті, що постійно змінюється, віртуальні активи стали транс­формаційними елементами завдяки технології блокчейн. У цій статті розглядається європейська система регулювання віртуальних активів, досліджується роль, яку відіграють наднаціональні та державні органи влади у стимулюванні інновацій та зменшенні ризиків. Європейський Союз (ЄС) відреагував на виклики, пов’язані з віртуальними активами, за допомогою гармонізованої нормативно-правової бази, що включає директиви та регламенти, які формують його підхід. Ре­гуляторний ландшафт ЄС характеризується проактивною позицією Європейської комісії, яка запровадила П’яту директиву по боротьбі з відмиванням грошей (AMLD5) та Пакет цифрових фінансів, що включає такі пропозиції, як Закон про цифрову операційну стійкість (DORA) та регулювання ринків крипто-активів (MiCA). Ці ініціативи спрямовані на забезпечення комплекс­ного регулювання криптоактивів, підвищення прозорості та забезпечення операційної стійкості у фінансовому секторі. Наднаціональні організації, такі як Європейська банківська адміністра­ція (EBA) та Європейське управління з цінних паперів та ринків (ESMA), роблять свій внесок, пропонуючи рекомендації та здійснюючи нагляд за їх дотриманням. Зокрема, EBA наголошує на ризиках, пов’язаних з віртуальними валютами, і закликає споживачів не втрачати пильності. Роль ESMA поширюється на нагляд за застосуванням MiCA в державах-членах, забезпечуючи узгодже­не тлумачення нормативних актів. Національні органи влади зберігають автономію в імплемента­ції директив ЄС, транспонуючи їх у національне законодавство з урахуванням місцевих обставин. Підрозділи фінансової розвідки (ПФР) та органи пруденційного нагляду співпрацюють у боротьбі з відмиванням грошей, фінансуванням тероризму та наглядом за фінансовими установами, що займаються діяльністю з віртуальними активами. Виклики залишаються, зокрема, технологічна складність, транскордонні транзакції та фрагментація регулювання.

У статті досліджено правовий статус Верховного представника ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки. З’ясовано, що Верховний представник ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки призначається Європейською радою кваліфікованою більшістю голосів за по­годженняміз Головою Європейської комісії та за згодою Європейського парламенту. Верховний представник є відповідальним перед Європейською комісією, Радою ЄС і Європейським парла­ментом. Європейський парламент може оголосити вотум недовіри Європейській комісії, наслід­ком чого буде відставка й Верховного представника ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки, який водночас зберігатиме свою посаду в Раді ЄС до призначення нового складу Євро­пейської комісії. Верховний представник ЄС очолює Раду закордонних справ та сприяє своїми пропозиціями підготовці спільної зовнішньої й безпекової політики та забезпечує виконання рішень, схвалених Європейською радою та Радою ЄС. Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки є одним із заступників Голови Європейської комісії. Основним завданням Вер­ховного представника на цій посаді є забезпечення узгодженості та послідовності зовнішньої діяльності Європейського Союзу. Верховному представнику ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки під час виконання його повноважень допомагає Європейська служба з питань зовнішньої діяльності. Визначено, що Верховний представник ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки виконує такі завдання: участь у роботі Європейської ради; проведення та імплементація СЗП- ПБ; роль заступника Голови Європейської комісії; управління ЄСЗД, уключаючи представництва ЄС; медіація; запит до Комітету з питань політики та безпеки щодо отримання висновку у СЗП- ПБ; право на розробку проєкту СПБО (можливо, спільно з Європейською комісією); координація цивільних і військових аспектів; керівництво місією, доручене Радою ЄС групі держав-членів; співробітництво щодо реалізації структурної співпраці.

У сучасному фінансовому середовищі, що постійно розвивається, віртуальні активи з’явилися як трансформаційні елементи, які рухаються завдяки технології блокчейн. Ця стаття пропонує стратегічні міркування для ефективного регулювання, наголошуючи на динамічних оновленнях, глобальній координації, технологічно-агностичних підходах, посиленому нагляді, освіті зацікав­ленихсторін, регуляторних пісочницях, співпраці з гравцями галузі та не відставанні від техноло­гічних інновацій. Європейська нормативна база для віртуальних активів являє собою динамічний підхід, що розвивається. У той час як Регламент MiCA та нагляд ESMA та EBA створюють основу, співпраця між наднаціональними та державними органами залишається першорядною для ефек­тивного та збалансованого регуляторного середовища. Оскільки віртуальні активи продовжують розвиватися, регулятори повинні знайти правильний баланс між сприянням інноваціям і забезпе­ченнямцілісності ринку та захисту інвесторів у межах ЄС. У складному ландшафті віртуальних активів, стає очевидним, що передбачення та вирішення майбутніх викликів є надзвичайно важливим для ефективного загальноєвропейського регулю­вання.Динамічна природа технології блокчейн та її застосування вимагає від регуляторів про­гресивногопідходу. У прагненні до стійкої регуляторної бази виникають певні міркування, що формують майбутню траєкторію регулювання віртуальних активів. Оскільки віртуальні активи продовжують розвиватися, регулятори повинні зберігати пильність, сприяючи інноваціям і одночасно захищаючи від ризиків. Регуляторна база повинна бути гнучкою, глобально скоординованою та адаптованою до технологічного прогресу, щоб досягти правильно­го балансу між стимулюванням інновацій та забезпеченням цілісності ринку і захисту інвесторів. Співпраця між наднаціональними та державними органами влади має першорядне значення для досягнення збалансованого та ефективного регуляторного середовища, яке сприяє відповідальному та безпечному використанню віртуальних активів в межах Європейського Союзу.

Аналізуються правові відмінності в регулюванні національних збройних сил між держава­ми-членами ЄС і те, як ці відмінності становлять значні перешкоди для створення єдиної армії Європейського Союзу. Дискусія охоплює історичні спроби та поточні дебати навколо європей­ської оборонної інтеграції, підкреслюючи напругу між національним суверенітетом і колектив­ною безпекою. У статті розглядається роль НАТО, різні національні інтереси, а також правові, політичні та фінансові виклики, які перешкоджають створенню згуртованих військових сил ЄС. Ці фактори сприяють подальшій залежності від національних оборонних структур і НАТО, а не до формування єдиного європейського військового утворення. Автор приходить до висновку, що до основних причин, чому ЄС, можливо, не створить спіль­ну армію найближчим часом належать: національний суверенітет (кожна країна ЄС має власну армію і військову політику). Багато країн бояться втратити контроль над своєю національною безпекою та суверенітетом, передаючи ці питання на рівень ЄС), різні стратегічні інтереси (кра- їни-члени ЄС мають різні зовнішньополітичні та безпекові інтереси, що ускладнює формування єдиного підходу до питань оборони), членство в НАТО (більшість країн ЄС також є членами НАТО, вже мають систему колективної безпеки, яка функціонує протягом десятиліть, створення окремої армії ЄС може викликати дублювання функцій і навіть суперечки з НАТО), фінансові ви­трати (створення та утримання армії на рівні ЄС вимагало б значних фінансових витрат, що може бути надто обтяжливим для деяких країн, особливо на тлі економічних труднощів), політична воля (для створення спільної армії потрібна сильна політична воля та згода серед усіх членів ЄС. На даний момент такої єдності немає), інституційні та юридичні виклики (впровадження нових інституційних структур та юридичних рамок для спільної армії потребувало б значного часу та зусиль, що також гальмує процес). Доведено, що ці чинники роблять створення армії ЄС склад­ним і, довготривалим, проте можливим процесом.

Fintech-технології досягли великих успіхів у розширенні доступу до платіжних послуг в деяких країнах світу. Їх використовують великі цифрові платформи, щоб заповнити прогалини у традиційній платіжній системі. Все більше компаній у всьому світі опановують Fintech та переходять на найновіші технології, які можуть призвести до істотного підвищення ефективності у фінансовому секторі, у тому числі у сферах платежів, фінансування, інвестицій, управління активами та страхування. Однак вони також можуть створювати ризики для стабільності та цілісності фінансової системи, особливо в тих випадках, коли вони діють поза сферою фінансового регулювання та нагляду. Кожна країна в світі унікальна, в кожній країні своє законодавство та свій підхід до правового регулювання Fintech. Зараз в світі не існує єдиного нормативно-правового акту, який би регулював Fintech абсолютно у всіх країнах. Як не існує єдиного податкового кодексу в світі, так і не може бути єдиного нормативно-правового акту регулюючий Fintech, тому що в кожній країні своє законодавство, свої традиції, культура та ін., тому підхід до Fintech в кожній країні індивідуальний. В статті аналізується досвід правового регулювання ринка Fintech у Європейському Союзі та поглиблено досліджується досвід Королівства Бельгії. Правове регулювання Fintech Королівства Бельгії ґрунтується на директивах, регламентах, резолюціях та інших нормативно-правових актах ЄС, які лежать в основі бельгійського законодавства. Бельгійське fintech-законодавство адаптоване по норм Європейського Союзу та визначає «правила гри» для Fintech-послуг в Бельгії, дозволяючи бельгійським органам здійснювати фінансове регулювання нагляд, контроль за Fintech-платформами задля дотримання ними відповідних законів, нормативно-правових актів, стандартів, які дають можливість державним органам вести боротьбу з кіберзлочинністю, відмиванням грошей, притягувати винних до відповідальності та надає Fintech-платформам корпоративної прозорості, доброчесності, а споживачам захист від кіберзлочинів, шахрайства та інших злочинів.

Вказується, збройна агресія російської федерації проти України, що триває вже третій рік, та прогрес євроінтеграційних процесів, які відбуваються в нашій державі, вимагають подолання викликів у сфері вищої юридичної освіти. Один із важливих таких викликів – збільшення попиту з боку роботодавців на кваліфікованих випусників вищих навчальних закладів, які мають сучасну теоретичну та практичну підготовку у галузях податкового, адміністративного, договірного, господарського та корпоративного права. При цьому, високим попитом серед роботодавців користуються фахівці, які мають спеціалізацію у сфері корпоративних відносин, для юридичного супроводу підприємницької діяльності міжнародних корпорацій, що працюють в аграрному та інших секторах української економіки; участі в міжнародних і національних арбітражних і господарських судах при розгляді корпоративних спорів в інтересах компаній, які не виконують зобов’язань на користь контрагентів, що підтримують стосунки з державою-агресором або підсанкційними особами; судового захисту корпоративних прав іноземних і вітчизняних інвесторів; захисту в міжнародних арбітражах інтересів українських господарських товариств, які здійснюють поставки речового майна для Збройних сил України при порушені зобов’язань перед ними іноземними компаніями; участі в судових процесах щодо стягнення коштів та інших активів із підсанкційних осіб на користь України або її суб’єктів господарювання тощо. У статті розглянуто шляхи реформування вищої юридичної освіти в умовах збройної агресії російської федерації проти України, а також прогресу її євроінтеграції до Європейськлго Союзу. Проаналізовані сучасні вимоги роботодавців до випускників-юристів вищих навчальних закладів. Обгрунтовані вектори реформування освітнього процесу, зокрема, із курсу корпоративного права, шляхом впровадження інноваційних освітніх програм, які відповідають міжнародним світовим стандартам, в тому числі вимогам ЄС у сфері вищої юридичної освіти. Обгрунтована необхідність розробки і використання міждисциплінарних освітніх програм для підготовки правників. Рекомендовано окремим розділом у цих програмах передбачити викладання курсу корпоративного права. Запропоновані теми з цього курсу, зокрема, корпоративне право в умовах воєнного стану; адаптація українського корпоративного законодавства до законодавства Європейського Союзу – стан та перспективи; вступ України до Європейського Союзу як чинник її перемоги над країною-агресором рф та інші. Зроблено порівняльний аналіз директив і регламентів ЄС та українського законодавства, що регулюють корпоративні відносини.

Проблематика захисту прав осіб без громадянства залишається актуальною попри низку міжнародних договорів, які спрямовані на запобігання цьому негативному правовому явищу. Метою цієї статті є дослідження і встановлення особливостей регулювання правового становища осіб без громадянства у праві Європейського Союзу. Актуальність обраної тематики зумовлена відсутністю комплексних досліджень і вітчизняній науці, а також необхідністю вивчення правових стандартів Євросоюзу у контексті набуття членства в цій організації та необхідність приведення вітчизняного законодавства до acquis ЄС. Встановлено, що правовий режим, який застосовується до осіб без громадянства є близьким до того, що застосовується до осіб, які мають громадянство третіх країн. При цьому держави-члени ЄС зберігають за собою право визначати зміст національного громадянства, зокрема підстави набуття та втрати. Однак це має відбуватися з урахуванням їхніх міжнародних зобов’язань, а також зобов’язань, пов’язаних із членством в ЄС, та ґрунтуватися на принципах заборони дискримінації, правової визначеності, забезпечення гендерної рівності тощо. Чинні нормативні акти ЄС містять лише мінімальні правові стандарти прав осіб без громадянства, які мають бути забезпечені державами-членами у їхньому національному законодавстві. Продемонстровано, що відсутність єдиного законодавчого підходу щодо визначення особи як апатрида серед держав-членів ЄС може мати негативні наслідки. Висновки. Ключовою практичною проблемою у праві ЄС на сьогодні залишається необхідність запровадження єдиного, уніфікованого для держав-членів ЄС підходу щодо визначення особи апатридом, а також заходів, спрямованих на скорочення випадків безгромадянства. Подальший розвиток права ЄС у цій сфері має бути спрямований на зближення законодавства держав-членів у цій сфері.

У статті досліджено, у практичному та теоретичному аспекті вплив судової практики та судового прецеденту на сучасну правову систему України. Оскільки з наданням Україні статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу відбуваються суттєві зміни у правовій системі України, зокрема міжнародні норми права, міжнародні договори стали не тільки обов’язковими до застосування у правовій системі України, а й мають пріоритет застосування у разі наявності колізій між національним та міжнародним законодавством. Ці зміни зумовлено, зокрема і тим, що до переговорного процесу щодо членства України в Європейському Союзі включено судову владу та питання правосуддя, як найважливіші завдання для України. Цей кластер, який відкривається першим та закривається останнім, визначає фундаментальні аспекти правового та інституційного узгодження між Україною та Європейським Союзом. Важливість цього кластера полягає в тому, що судова система та правосуддя відіграють ключову роль у забезпеченні правової держави, демократії та захисту прав людини. Це суттєвим чином впливає і на сучасну судову практику та передбачає ще більш широке використання діючих прецедентів, або прецедентів, які формуються. Наразі у судовій практиці України відбуваються процеси, які можна трактувати як індикативний механізм впливу на правову систему України. Він полягає у тому, що такий вплив має якісно відмінні характеристики, які не відмічалися у попередні роки. Мова йде про взаємозв’язок правової системи України і сучасної судової практики з притаманними їм рисами нормативності прецедентного типу. Відбувається взаємообумовлений процес. З одного боку, судова практика все більше стає інтернаціоналізованою, тобто все більше використовує принципи, стандарти і норми міжнародних договорів, все більше сприймає судовий прецедент різного ступеня сформованості, все більше орієнтується на загальновизнані судово-правові ідеї та принципи. З іншого боку, правова система України передбачає можливість ефективного контролю за виконанням міжнародних актів в межах судової практики, в тому числі із використанням судового прецеденту у відповідних обсягах і сферах застосування. Відтак, судова практика використовуючи судові прецеденти національного та міжнародного походження виступає індикативним механізмом для аналізу правової системи. А реальна судова практика стає індикатором розвиненості правової системи її адекватності сучасним загальносоціальним і державно-правовим процесам.

Стаття присвячена особливостям відповідальності за кібератаки в країнах Європейського Союзу. Зазначено, що кібератаки на державні органи можуть бути складовою частиною кібервійни або гібридної війни і при цьому становити загрозу для національної та глобальної безпеки, оскільки вони можуть призвести до витоку важливої інформації, порушити роботу державних систем та призвести до різних негативних наслідків. Так, наприклад, в Європі основними цілями хакерів з 2022 року, окрім України, стали Польща, країни Балтії, Північної Європи та Німеччина. Частка кібератак на країни Європейського Союзу (далі – ЄС) зросла з близько 10% у першому кварталі 2022 року, до майже 50% у 2023 році. Загалом на Україну у 2022 році було здійснено 162 кібератаки; на Польщу – 114; Естонію, Литву та Латвію – 157; Швецію, Норвегію, Данію та Фінляндію – 95, Німеччину – 57. Встановлено зростання активності кібератак на мережі енергетичного сектору, дипломатичний корпус, силові відомства, оборонний комплекс, державні підприємства та медіа-компанії. Основною метою цих атак є завдання шкоди критичній інфраструктурі країни. Глобально спостерігається стійка тенденція до зростання кількості цілеспрямованих кібератак на об’єкти критичної інфраструктури протягом останніх років. І тому, у зв’язку з можливими негативними наслідками в разі реалізації кібератак, важливо відзначити, що забезпечення ефективного функціонування системи кіберзахисту країни залишається високопріоритетним завданням. Кожен рік підкреслює актуальність цього завдання, оскільки загрози в кіберпросторі продовжують зростати та стають все більш високоспеціалізованими. Зроблено висновок, що важливим для визначення можливої відповідальності в країнах Європейського Союзу за кібератаку виступатиме їх публічна атрибуція, яка включатиме ідентифікацію та публічне оголошення того, хто стоїть за конкретною кібератакою, яка впливає на державні, комерційні або інші об’єкти.

У статті розглянуті питання особливостей модернізації законодавства у галузі торговельно-економічної діяльності в умовах євроінтеграції. Зазначено, що господарсько-торговельна діяльність є тією галуззю, яка підлягає активній модернізації, враховуючи вимоги Угоди про асоціацію. Зроблено висновок, що зобов’язання щодо адаптації законодавства України до законодавства ЄС у торговельній діяльності зазнали змін з огляду на те, що низка актів ЄС були змінені або ж скасовані, тому наразі актуальною є імплементація новел законодавства ЄС у період після ратифікації Угоди про асоціацію. Термін «господарсько-торговельна діяльність», на нашу думку, який вживається у ГК України, по суті означає торговельну діяльність, яка здійснюється суб’єктами господарювання. Розширення сфери цифровізації господарсько-торговельної діяльності є ще одним вектором євроінтеграції. Ланцюжок постачання харчових продуктів є вразливим для нечесної торгової практики через різкий дисбаланс між малими та великими операторами ринку сільськогосподарської продукції. В Україні зустрічаємо нечесну практику, коли великі рітейлери диктують умови виходу на ринок та оплати продукції. Тому імплементація положень Директиви Європейського Парламенту і Ради 2019/633 від 17 квітня 2019 року «Про недобросовісну торгову практику між підприємствами у сфері сільського господарства та продовольства» для України є важливою. Загалом законодавство ЄС є доволі динамічним, особливо враховуючи напрям політики ЄС на розвиток зеленої економіки та цифровізації, тому приймається і низка положень, які удосконалюють торгівлю у цих напрямках. Для України важливим завданням є не тільки адаптація національного законодавства до уже чинних актів ЄС, а й врахування тих ідей правової політики, які активно обговорюються та розробляються у ЄС, зокрема положення щодо гармонізації бізнес-права.

У статті узагальнено представлений аналіз поняття «Європейський Союз». Європейському Союзу присвячено цілий ряд наукових публікацій, які стосуються як права Європейського Союзу, так і його економічного та валютного союзу. Проте, серед науковців за роки досліджень Євросоюзу так і не сформувалося єдиної думки щодо того, що за своєю природою представляє собою Альянс: міжнародну організацію, політичну систему, утворення чи державу. Особливо актуаль­ним це питання є у контексті євроінтеграційних прагнень України. Було проаналізовано цілий ряд визначень поняття «Європейський Союз» з точки зору поглядів різних науковців. Крім того, було досліджено основні цілі та цінності, які плекає ЄС у середині організації та на світовій арені. Було також визначено, що Європейський Союз виступає за своєю суттю унікальною структурою, яка єдина в системі геополітики. Починалось все з певного регіонального виміру, а на сьогодніш­ній день можна говорити про унікальне міждержавне утворення на більшій території європей­ського регіону. За свою історію об’єднання країн задля одержання економічних зисків пройшло шлях від міждержавних домовленостей до спільної валюти і зовнішньої політики та архітектури безпеки. Європейський Союз має як риси, які притаманні державній формі управління, так і ха­рактеристики, що належать міжнародним міжурядовим організаціям. Крім того, було визначено, що історичний розвиток Європейського Союзу й, особливо, його діяльність на сучасному етапі, дають змогу проаналізувати його природу і знайти відповідне місце в міжнародній політичній і правовій системі. Було також проаналізовано, що аналогів цьому об’єднанню у світі немає та визначено, що ЄС вже давно є суб’єктом міжнародного права, незалежно від того, яку форму інтеграції його засновники планували створити з моменту заснування чи в перспективі його розвитку. Також було виявлено, що сьогоднішні інститути Європейського Союзу в певних моментах нага­дують нам національні органи влади, але це пояснюється тим, що вони є прикладом ефективного функціонування державного механізму в багатьох країнах світу.

У статті узагальнено представлений аналіз двосторонніх взаємовідносин між Україною та Європейським Союзом, які були започатковані з отриманням Україною статусу кандидата на членство у ЄС. Було виявлено, що статус кандидата є першим офіційним кроком перед початком переговорного процесу. Крім того, було визначено, що наразі статус держави-кандидата на вступ мають сім держав. Так, першою державою, яка ще 24 роки тому отримала цей статус, була Туреччина, а останньою після України його здобула Боснія та Герцеговина. Також було визначено, що у середньому період від моменту отримання державою статусу кандидата до оформлення вступу до Євросоюзу займав 8,4 роки. Найдовше на офіційне приєднання чекали Кіпр та Мальта, а найменше – Фінляндія. Було проаналізовано, що Європейська Комісія рекомендувала надати Україні статус кандидата за умов, що будуть виконані певні кроки, які більш відомі як сім рекомендацій Єврокомісії. Вони сприятимуть початку переговорного процесу і полягають в: продовженні порядку реформування законодавства, яке стосується відбору суддів Конституційного Суду України; завершенні процедури відбору кандидатів у члени Вищої ради правосуддя; продовженні боротьби з корупцією; приведенні у відповідність законодавства по боротьбі з відмиванням грошей зі стандартами Групи з розробки фінансових заходів по боротьбі з відмиванням грошей; імплементації у повній мірі антиолігархічного закону; прийнятті закону про засоби масової інформації; реформуванні законодавства, яке стосується національних меншин. Крім того, було виявлено, що відповідальні за вступ України до Євросоюзу інституції провели перший етап процесу перевірки внутрішнього законодавства України на відповідність acquis ЄС для формулювання невідповідностей у законодавчих актах, які потребують усунення до початку переговорного процесу. Також було виявлено, які законодавчі акти вже частково або повністю імплементовані в законодавство України. Було також проаналізовано наступні кроки щодо подальших зобов’язань України.

У статті узагальнено представлена характеристика права Європейського Союзу, було проаналізовано складові аcquis ЄС у тому числі й ті, які закріплені в законодавстві України, зокрема первинне та вторинне законодавство. Також було охарактеризовано глави аcquis під час п’ятого та шостого розширення Євросоюзу. У результаті аналіз показав, що зміни в аcquis були зроблені з метою більш зрозумілого для держави-кандидата балансування між главами та кластерами. Крім того, деякі глави аcquis ЄС до п’ятого та після шостого розширення були більш детально розтлумачені, а в інших з’явилися додаткові глави. Було виявлено, що аcquis ЄС складається з цілого ряду законодавчих актів, прийнятих у Євросоюзі протягом більш ніж 50 років існування, і який містить 6 кластерів та 35 глав. На додаток, було визначено, що кластери сформовані у такі тематичні блоки: перший кластер стосується основоположних прав та свобод, другий – внутрішнього ринку, третій – конкурентоспроможність та інклюзивне зростання, четвертий – «зелений» порядок денний та сталий взаємозв’язок, п’ятий – ресурси, сільське господарство та єдність, шостий – зовнішні відносини. Зокрема, Україна має імплементувати аcquis ЄС у внутрішнє законодавство саме за 35 главами. Крім того, у статті проаналізовано основні кластери та надана коротка характеристика по кожній главі аcquis у тому числі й окремі статті, які містяться в основоположних договорах Євросоюзу. Було визначено, що усі держави-кандидати повинні імплементувати аcquis ЄС у своє законодавство перш ніж вони зможуть вступити до ЄС і з моменту офіційного приєднання до Євросоюзу держави-кандидати зобов’язані використовувати аcquis ЄС. Крім того, в результаті аналізу було виявлено, що імплементація деяких глав аcquis ЄС у внутрішнє законодавство держави-члена, носить необов’язковий характер, проте певні мають бути у повній мірі прийняті. Також було проаналізовано останні результати оцінки впровадження аcquis ЄС в Україні і визначено глави, по яким досягнуто значного прогресу, та де необхідно продовжити працювати.

Стаття присвячена питанням здійснення адміністративно-правового контролю за дотриманням трудового законодавства та вимог охорони праці у країнах Європейського Союзу. Наголошено, що універсального органу, котрий би здійснював власне лише контрольні функції щодо забезпечення праці, у ЄС не створено; натомість, на національних рівнях країн-членів контрольні повноваження у досліджуваній сфері реалізуються, як правило, цілими системами органів і служб. Підкреслено, що основною характеристикою національних організаційно-правових систем здійснення контролю за дотриманням норм охорони праці є взаємодія між державним та громадським сектором, що, в кінцевому результаті, виражається у добре налагодженому та продуктивному соціальному діалозі. Наголошено, що заледве не в усіх країнах-членах обов'язковим елементом державної системи охорони праці є соціальне (публічне, імперативне) страхування від нещасного випадку на виробництві, виробничого травматизму та професійних захворювань, що не лише дає додаткову впевненість працівникові у своєму майбутньому в разі виробничого форс-мажору, але й залучає страхові структури у процес контролю за станом дотримання норм охорони праці як повноцінної контролюючої інституції. Підкреслено, що заходи з удосконалення контролю у сфері дотримання трудового законодавства та вимог охорони праці прямо пов’язані з широким запровадженням міжнародних норм здійснення аудиту охорони праці та найкращих іноземних практик вже сьогодні привело до використання ризико-орієнтованого підходу у вітчизняній діяльності контролюючих органів, що робить її більш результативною. Контролюючі функції відповідних державних інституцій хоча й продовжують мати важливе значення у процесі якісного забезпечення охорони праці у ЄС, однак, усе більш домінуючих позицій набуває профілактичний та просвітницький функціонал органів державної влади у сфері охорони праці. Зазначено, що саме ці характерні засади повинні стати «відправними точками», основоположними засадами у процесі адаптації українського законодавства та повсякденної практики у сфері контролю за забезпеченням охорони праці до норм та стандартів ЄС.

Стаття присвячена аналізу заходів, які країни Європейського Союзу приймають для забезпечення захисту конституційних прав громадян у контексті штучного інтелекту (ШІ). Оскільки ШІ впливає на різні сфери життя, включаючи право на приватність, свободу слова, рівність та інші конституційні права, країни ЄС зосереджуються на розробці політик, законодавства та регулятивних рамок, які захищають громадян від можливих негативних наслідків використання ШІ. В статті пропонується оглянути такі питання: 1. Законодавство та регуляція: описати заходи, що вживаються країнами ЄС для регулювання використання ШІ з метою забезпечення дотримання конституційних прав громадян. Це можуть бути закони про захист даних, розробка етичних стандартів для ШІ та інші правові механізми. 2. Приватність та захист даних: порушення приватності є одним із головних викликів пов’язаних з розвитком ШІ. В статті досліджується, як країни ЄС ставляться до цього питання та які заходи вони вживають для захисту особистої інформації громадян. 3. Етичні стандарти: розгляд розробки етичних стандартів та принципів для використання ШІ, обмеження використання ШІ в сферах, що можуть порушувати конституційні права, а також розробка механізмів превенції порушенням та механізмів захисту прав людини. Ця стаття досліджує кроки, які країни Європейського Союзу приймають у напряму захисту конституційних прав громадян у контексті зростаючого впливу штучного інтелекту. У епоху штучного інтелекту, коли технологічний прогрес створює нові можливості та виклики, захист основних прав і свобод стає особливо актуальним. Стаття розглядає різні аспекти цього питання, зосереджуючись на кроках, які ЄС вживає для забезпечення захисту конституційних прав у контексті штучного інтелекту. Автор аналізує законодавчі ініціативи, політичні зобов’язання та роль різних інституцій у забезпеченні захисту прав громадян. В статті розкрито такі питання, як регулювання використання штучного інтелекту, захист приватності та персональних даних, прозорість та відповідальність за автоматизовані системи, а також питання дискримінації та рівності в контексті ШІ. Автор робить висновок, що країни ЄС демонструють активність у захисті конституційних прав громадян у світлі штучного інтелекту. Проте, він також вказує на необхідність подальших зусиль у забезпеченні ефективного правового захисту і розробці стандартів, що враховують унікальні виклики, що ставлять перед суспільством розвиток ШІ.

У статті представлено правовий статус міжнародної міжурядової організації Дунайської комісії, яка займається широким колом економічних та культурних питань. Конвенція про режим судноплавства по Дунаю 1948 року визначила інституційно-правову структуру ДК, яка є невід’ємною рисою будь-якої міжнародної міжурядової організації та обумовлена її метою, функціями та завданнями, які поставили держави-члени в установчому акті цієї організації. У своїй роботі ДК спирається на багатий історичний досвід регулювання судноплавства з міжнародних річок Європи. Пріоритетними напрямами її діяльності є уніфікація нормативних актів для плавання по річці Дунай, сприяння покращенню навігаційних умов і поліпшення безпеки судноплавства, створення інших умов для інтеграції річці Дунай в європейську систему як основного транспортного шляху. Дана Комісія взаємодіє з такими міжнародними організаціями та органами, як Комітет з питань внутрішнього транспорту Європейської економічної комісії Організації Об’єднаних Націй, Європейська Комісія Європейського Союзу, Міжнародна комісія із захисту ріки Дунай, Центральна комісія судноплавства по Рейну. ДК ухвалила постанову про зупинення повноважень Росії у ДК у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України з порушенням основних принципів Белградської конвенції. ДК засудила порушення принципів вільного та безпечного судноплавства по річці Дунай, а також інтересів та суверенних прав України, підкреслюючи реальні загрози щодо збереження та використання українських дунайських портів унаслідок військової агресії Російської Федерації і зростаючі економічні збитки від скорочення внаслідок військових небезпек від Росії у дельті Дунаю і в Чорному морі транспортної та вантажоперевалочної діяльності на Дунаю. Було розглянуто актуалізовану версію «Плану основних робіт, спрямованих на досягнення рекомендованих габаритів суднового ходу, гідротехнічних та інших споруд по річці Дунай» та питання сприяння національним адміністраціям водних шляхів у проведенні щорічних гідротехнічних робіт.

В межах цієї статті здійснюється аналіз ситуації, що існує в сфері уніфікації тих норм національного права України, які безпосередньо регулюють недоговірні зобовязання, що виникають внаслідок смерті фізичної особи, або визнання її померлою в сфері спадкового права. Зазначені недоговірні зобовязання в спадковому праві є можливими завдяки конструкції, відомій в римському праві під назвою "legatum", і, достатньо вдало, започеній в чинне приватне право більшості країн європейського простору. В цивільному законодавстві України ця конструкція має назву "заповідальний відказ", є розпорядженням заповідача, що встановлюється в заповіті, і передбачає можливість покласти на спадкоєців за зповітом обовязок здійснити певні майнові вигоди на користь третіх осіб - вигодонабувачів. Аналогічні конструкції передбачені кодифікаціями приватного права й інших європейських держав, в тому числі держав, що є членами Європейського Союзу. Разом із тим, незважаючи на схожість правої природи цього інституту, станом на сьогодні є відсутнім єдиний правовий механізм в правовому регулюванні схожих за своєю сутністю правовідносин в цій сфері. Разом із тим, за основу єдиних стандартів в галузі приватного права на території європейського простору доцільно вважати Проєкт загальної довідникової схеми, що включає принципи, поняття та модельні норми європейського приватного права (Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of reference (DCFR). У роботі сформовано, виокремлено та проаналізовано види недоговірних конструкцій, передбачених DCFR, насамперед, їх діалектичної класифікації, архітектоніки та місця в системі спадкового права. Зроблено акцент на переосмисленні та вирішенні деяких проблем у спадковому праві України, під кутом зору нових світових реалій.

У статті розкрито особливості оптимізації національного законодавства, яке регламентує правовий статус національних меншин в Україні. В аспекті активізації процесів європейської інтеграції України, як держави-кандидата на вступ до Європейського Союзу, піддано аналізу низькі темпи удосконалення законодавства про національні меншини, акцентовано увагу на багатьох його недосконалостях, наявність яких не відповідає кращим європейським практикам. Зокрема, спираючись на висновки експертів Венеціанської комісії, акцентовано увагу на тому, що норми чинного закону України про національні меншини не забезпечують умови для повноцінної реалізації національними меншинами мовної ідентичності, оскільки регламентація цього є не чіткою (норми про захист мовної ідентичності національних меншин містяться в інших законодавчих текстах і опосередковано спрямовані на унормування питань використання мови лише в окремих галузях - освіта, судочинство, засоби масової інформації тощо). Запропоновано класифікацію напрямів європеїзації законодавчої бази з питань забезпечення повноправності національних меншин: виокремлено вимоги формально-юридичного характеру і вимоги інституційного характеру. Вимоги формально-юридичного характеру зводяться до удосконалення механізму убезпечення від дискримінації нацменшин у процесі реалізації права на використання рідної мови. Вимоги інституційного характеру передбачають заснування в Україні окремо органу влади, який буде спеціалізуватися на забезпеченні виконанні законодавства у сфері нацменшин.. Зроблено висновок про те, що оновлення національного законодавства України про національні меншини є на сьогодні важливим кроком нашої держави на тривалому і складному шляху європейської інтеграції. Відповідно, перспективним завданням юридичної науки є напрацювання науково обґрунтованих пропозицій щодо розробки нового закону про національні меншини, який у найближчій перспективі забезпечить максимальні умови для повноцінного втілення кожним представником національних меншин своїх прав і інтересів.

У статті, з позицій загальнотеоретичного аналізу, розкрито основні вимоги щодо реформування правової основи функціонування судової системи України як кандидата на вступ до Європейського Союзу. Зокрема, висвітлено перспективи реформування організаційно-нормативних засад функціонування вітчизняної судової системи з урахуванням європейських правових стандартів. Системно висвітлено проблеми реформування судової системи України як держави, яка має статус кандидата на вступ до Європейського Союзу. Зокрема, з урахуванням стандартів міждержавної правової системи Європейського Союзу, наведено вимоги європейських партнерів до реформування системи відбору кандидатів на посаду суддів, які висувають держави ЄС перед Україною. На основі аналізу фахових висновків Венеційської комісії законодавчих ініціатив у сфері функціонування системи судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду зокрема, системно викладено недоліки організаційно-правового характеру щодо реалізації прозорої процедури формування та функціонування інституцій відбору суддів. Окремо акцентовано увагу навколо розробки, прийняття і введення в дію норм щодо чіткої регламентації процедури попереднього відбору суддів Конституційного Суду України на засадах повноцінної оцінки їхньої доброчесності та професійних навичок. Обґрунтовано, що підвищення якості розробки, швидкості прийняття і введення в дію нового для правової системи України комплексу нормативних конструкцій з регламентації правового статусу державних органів, які впливають на формування суддівського корпусу, буде сприяти пришвидшенню судової реформи в Україні. У кінцевому рахунку, це буде сприяти прискоренню виконання Україною, зокрема, «Копенгагенських критеріїв», а також впровадженню стандартів ЄС у сфері забезпечення демократії, становлення верховенства права, захисту прав людини. Також зауважено, що у контексті інноваційних змін правової системи, які слід сприймати як гарантії поглиблення процесів європейської інтеграції, удосконалення якості роботи державно-владних інституцій та, зокрема, судів має первинне значення.

У статті досліджується Європейський Союз, як унікальне об’єднання європейських країн, яке створено організаційною формою для політичного, економічного та соціального співробітництва між країнами членами, кандидатами на членство та країнами партнерами, які не є частиною союзу. Європейський Союз символізує різноманіття націй та європейських культур и ставить на меті досягнення миру та процвітання. Незалежні країни об’єднались за ради єдиної мети пожертвували частиною суверенітету, щоб стати економічно сильніше, тому не дивно, шо офіційний девіз об’єднання це « єдність у різноманітті». Особлива увагу в статті приділена природі Європейського Союзу бо De facto це міжнародне утворення, поєднує такі ознаки, як наддержавність та міждержавність, але de jure воно є ні тим, ні іншим. До структури Європейського Союзу входять інститути, завданнями яких є здійснювати цілі даного союзу, служити його інтересам та інтересам його громадян, а також забезпечувати послідовність та ефективність його політики. На початку свого створення Європейський Союз складався з шести країн та мав зовсім іншу назву, а саме Європейське об’єднання вугілля та сталі. Поступово суб’єкти цього утворення поглиблюють економічну інтеграцію та створюють єдиний ринок, також ми можемо побачити, що послідовно частинна функції управління переходять на над національний рівень та збільшується кількість майбутніх учасників союзу. Еволюціонування союзу проходить задля економічного розвитку, шляхом відкриття ринків, що веде до нарощування виробництва і як результат створюються нові робочі міста. Зі збільшенням імпорту зростає конкуренція та зменшуються ціни і зростає якість товарів [1, с. 1]. В даній науковій праці досліджується становлення законодавчого інституту Європейського Союзу, проводиться аналіз співпраці Європейського Парламенту з іншими провідними інститутами, а також досліджується нормативно – правова база, яка впливала на трансформацію і розкривається природа Європейського Парламенту.

Сучасний конституціоналізм вибудовується від внутрішньодержавного застосування до наднаціонального рівня. Це зумовлюється багатьма чинниками, серед яких спільність цінностей держав-членів ЄС. Безсумнівно, що держави, що об'єднані певним союзом об'єднуються на підставі певних цінностей і критеріїв. Серед яких основоположні засади конституційного права, що і розглядаються в даній статті. Першою неоспорною ознакою є верховенство права, що розглядається в статті як на рівні держав-членів ЄС так і на рівні Європейського союзу як окремої правової системи, на основі його інституційної організації. В статті розглядаються також і засоби контролю, за дотриманням принципу верховенства права. В ЄС є як суто декларативні засоби захисту у вигляді ст. 7 Договору про ЄС так і дієві, як процедура Rule of law framework, що демонструється в статті на прикладі Польщі та конфлікту, що виник навколо змін до законодавства про Верховний суд. Такий захист, є важливим, оскільки стаття 2 Договору про ЄС містить положення про обов'язковість дотримання принципу верховенства права державами, що бажають отримати членство ЄС. Неочевидним принципом конституціоналізму є демократія, що і обґрунтовується в даній статті. Європейський Союз застосовує не тільки класичні приклади демократії, такі як представницька демократія за допомогою делегування представників до органів і інституцій Європейського союзу. Цікавою є процедура European Citizen Initiative, що виступає як акт прямої демократії, у відповідності до якої громадяни ЄС можуть безпосередньо впливати на законодавчий процес незалежно від його стадії, а також подавати ініціативи щодо вже наявних актів. Варто зазначити, що дана процедура хоч і нагадує петицію, проте відрізняється від неї в аспекті її процедурного оформлення та умов для подання такої ініціативи, що і спричинило інтерес до неї в даній статті.

У статті досліджено конституційно-правове забезпечення євроінтеграції від започаткування регулювання зовнішніх відносин, конкретизації напрямів партнерства і співробітництва до унормування політичної асоціації та економічної інтеграції між Україною та Європейським Союзом. Проаналізовано нормативно-правові акти, які були покладені в основу євроінтеграційного процесу, а також ті, які є чинними та забезпечують її сьогодні. Приділено увагу аналізу змісту та оцінці Угоди про партнерство і співробітництво для розвитку інтеграції України до Європейського Союзу. Відзначено роль цього документа для закладення нової основи господарювання в Україні – ринкових відносини, розширення кола суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, обмеження монополії держави у цій сфері, адаптації нормативно-правових актів України до законодавства Європейського Союзу тощо. Акцентовано увагу на основних здобутках України у період 1998-2013 років: підписання низки двосторонніх договорів в авіаційній, навігаційній та енергетичній галузях, надання статусу країни з ринковою економікою, проголошення вступу до Світової організації торгівлі, формування нового законодавства на основі міжнародних і європейських стандартів та ін. Досліджено процес укладання та підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Визначено, що ця Угода є договірно-правовим інструментом, який дає можливість створити умови для більш тісного співробітництва у сферах, що становлять взаємний інтерес, та розвивати інтеграційні відносини для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. Акцентовано увагу на позитивній ролі унормування стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в організаціях Північноатлантичного договору на рівні Конституції України. Вказано, що цей чинник сприятиме розвитку євроінтеграційних відносин та проведенню системних реформ, які є основним критерієм для набуття повноправного членства.

У статті проаналізовано правові засади міжнародного співробітництва України з НАТО та Європейським Союзом. Одним з перших документів, що закріпив основні засади зовнішньополітичного курсу України щодо Альянсу була Постанова Верховної Ради України 1993 року «Основні напрями зовнішньої політики Украї- ни». Визначальною рисою зовнішньої політики є встановлення із західними державами відносин партнер- ства, взаємовигідного співробітництва, участі в Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноат- лантичній асамблеї. Рамковим документом «Партнерство заради миру» передбачено, що держава-підписант розробить інди- відуальну програму партнерства. Участь в Програмі передбачає співпрацю з НАТО у військовій, військо- во-технічній, військово-політичній галузях, у сфері науки, екології, оборонної економіки тощо. 14 вересня 1995 року Північноатлантична Рада Альянсу Україна - НАТО схвалили Індивідуальну програ- му партнерства, що означало початок «розширених і поглиблених» відносин. Важливе значення мало підписання Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом України та НАТО щодо заснування Центру інформації та документації НАТО в Україні із завданням поширення інформації про НАТО. Визначальним було ухвалення 9 липня 1997р. Хартії про Особливе партнерство між НАТО і Україною, що є базовим політичним документом. Подальші нормативно-правові акти заклали основу для стійких взаємовідносин між Україною та країна- ми-членами НАТО і Європейського Союзу. Це, зокрема: План дій Україна-НАТО, Закон України «Про осно- ви національної безпеки України», «Воєнна доктрина України», Закони України «Про внесення змін до дея- ких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості», «Про внесення змін до деяких законів України щодо зовнішньополітичного курсу України» та «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)». Таким чином, здійснені заходи політико-правового характеру сформувати фундамент для суттєвого збли- ження з НАТО та Європейським Союзом.

У статті розглядаються цілі та процес формування Європейського Союзу як регіональної міждержавної організації. Наводиться загальна концепція цінностей Європейського Союзу у світлі Лісабонського догово- ру. Аналізується роль і місце програмних нормативних документів ЄС – Хартії з основоположних прав та Європейської конвенції з прав людини у становленні основоположних цінностей союзу. Автором зазнача- ється, що основою цінностей Європейського Союзу є саме комплекс основоположних прав людини. Аналізується значення Копенгагенських критеріїв для спрощення реалізації державами цінностей ЄС. Копенгагенська декларація визначила три сектори вимог до держави, що прагне приєднатися до Співтова- риства, – політичний сектор, вимоги, які стосуються утвердження та дотримання принципів демократії та верховенства права, економічний, сутність якого зводиться до вимоги гарантування державою забезпечення сталого економічного розвитку, створення вільного ринку та охорони чесної конкуренції. Третій блок вимог є суто процедурним і стосується обов’язку держави дотримуватись процедури вступу до ЄС. Автором досліджено стан реалізації основоположних принципів Союзу у державах-засновницях на при- кладі Федеративної Республіки Німеччини та Французької республіки, а також проблеми із реалізацією цінностей союзу у державах, які відносно нещодавно стали повноправними членами Європейського Спів- товариства на прикладі Республіки Польща. Так, у Німеччині та Франції сьогодні доволі високий рівень імплементації та дотримання основних принципів Європейського Союзу, в той час, як у Польщі останнім часом із цим виникають певні проблеми. Так, за останні 7 років ця держава допустила порушення цінностей ЄС одразу у двох категоріях – у категорії особистісних та політичних прав. У 2020 році у Польській республіці було обмежено випадки легітимних абортів, чим було порушено право на цілісність особистості та її недоторканість, яке є одним із основних цінностей Європейського Союзу. У 2017 році проти Польщі Єврокомісією було подано позов до Європейського суду стосовно порушень останньою вимог Договору про ЄС щодо принципу незалежності суду.