Search

Об’єктивна сторона кримінального правопорушення – це елемент складу злочину, за яким у переважній більшості одне кримінальне правопорушення відрізняється від іншого. Особлива частина Кримінального кодексу (далі – КК) України включає ст. 209 «Легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом». Законодавець описав в диспозиції цієї статті Особливої частини КК насамперед ознаки об’єктивної сторони кримінального правопорушення. А оскільки зміст ознак цього елементу часто є критерієм розмежування суміжних складів кримінальних правопорушень, з’ясування складових елементів об’єктивної сторони складу, передбаченого ст. 209 КК України, забезпечує точну правову оцінку суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст. 209 КК України. Легалізація коштів, отриманих злочинним шляхом або «відмивання» грошей – це дії, внаслідок яких кошти, отримані від нелегальних/кримінальних дій проводяться через фінансову систему таким чином, щоб виникло враження, що кошти були отримані із законних джерел. У ч. 1 ст. 209 КК України спочатку закріплено чотири форми об’єктивної сторони досліджуваного складу злочину, а саме: 1) набуття майна, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом; 2) володіння таким майном; 3) використання такого майна; 4) розпорядження таким майном. Далі законодавець передбачив відкритий перелік способів за допомогою яких можуть бути вчинені перші чотири форм об’єктивної сторони злочинної легалізації. Такими способами є: 1) здійснення фінансової операції з майном, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом; 2) вчинення правочину з таким майном. Наступними формами об’єктивної сторони злочинної легалізації визначено: 5) переміщення майна, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом; 6) зміна форми (перетворення) такого майна; 7) вчинення дій, спрямованих на приховування або маскування: а) походження майна, щодо якого фактичні обставини свідчать про його одержання злочинним шляхом, б) володіння ним, в) права на таке майно, г) джерела його походження, ґ) місцезнаходження.

У статті розкриваються особливості кримінальної відповідальності за умисне знищення чи пошкодження чужого майна передбаченого статтею 194 Кримінального кодексу України. Проаналізовано проблемні питання складу кримінального правопорушення умисного знищення чи пошкодження чужого майна, розкрито відмінність цього складу від умисного знищення чи пошкодження майна, яке має спеціальні ознаки (об’єкти електроенергетики, природно-заповідного фонду, археологічної спадщини, зброя, бойові припаси, офіційні документи, військове майно, тощо). Запропоновано умисне знищення чи пошкодження чужого майна, яке має спеціальні ознаки кваліфікувати за спеціальними нормами передбачених статтями: 113, 1941, 252, 258, 292, 298, 338, 357, 360, 378, 399, 411, 437, 433, 438 Кримінального кодексу України. На підставі аналізу судової практики сформовано запропоновано у разі використання вибухового пристрою, для умисного знищення чи пошкодження чужого майна, такі дії винного необхідно додатково кваліфікувати за ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України. Виявлено недосконалість положень чинного кримінального законодавства в частині формулювання кваліфікуючих ознак умисного знищення чи пошкодження майна. Констатовано, що в чинному законодавстві України про кримінальну відповідальність відсутнє поняття загальнонебезпечного способу, підпалу, вибуху, не розкривається зміст загибелі людей, тяжких наслідків. Запропоновано поняття загальнонебезпечного способу, його різновидів. Загальнонебезпечним способом умисного знищення чи пошкодження майна є спосіб, який спричиняє майнову, немайнову, фізичну шкоду фізичній чи юридичній особі або створює реальну небезпеку спричинення такої шкоди щодо двох чи більше людей. З метою уникнення зайвої диференціації кримінально-правових норм запропоновано виключити з Кримінального кодексу України статті 347, 3471, 352, а ч. 2 ст. 194 Кримінального кодексу України доповнити ознакою умисне знищення чи пошкодження чужого майна у зв’язку з виконанням особою службових повноважень чи професійних обов’язків.

Легалізація (відмивання) майна є за своєю природою високо латентною злочинною діяльністю, тому великі обсяги коштів, які мають злочинне походження, «забруднюють» світову фінансову систему, створюючи загрози для світової економіки. З метою посилення ефективності переслідування за відмивання коштів цивілізовані країни рухаються до активізації боротьби з відмиванням брудних активів та її глобалізації, до якої долучаються все більше країн світу, серед яких й Україна. З цією метою встановлюються та впроваджуються загальні міжнародні стандарти, які мають бути імплементовані країнами у власну правову систему. Національний законодавець, вирішуючи ці виклики, систематично вносить зміни до норми з легалізації майна, одержаного злочинним шляхом. Стаття присвячена питанню дослідження впливу глобалізаційних та гармонізаційних процесів, які відбуваються у вітчизняному кримінальному законодавстві у зв’язку із євроінтеграційним спрямуванням України, на трансформацію норми, яка передбачає кримінальну відповідальність за відмивання майна, одержаного злочинним шляхом. У цій статті автором проаналізовано еволюцію норми з легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, у кримінальному законодавстві, починаючи з її включенням до Кримінального кодексу України 2001 року та подальшою трансформацією, через призму загальноєвропейських тенденцій у боротьбі з легалізацією. Крім того, автором досліджено точки зору вітчизняних науковців з кримінального права та практикуючих юристів, їх спільність та відмінність на диспозицію статті з легалізації майна, одержаного злочинним шляхом, та її розвиток у вітчизняному законодавстві. За результатами дослідження автором статті зроблено висновки про вплив міжнародного та європейського законодавства, яке регулює сферу боротьби з легалізацією (відмиванням) майна, одержаного злочинним шляхом, на національне кримінальне законодавство та необхідність подальшого удосконалення норми про кримінальну відповідальність за аналізоване кримінальне правопорушення.

Статтю присвячено дослідженню особливостей здійснення реквізиції в умовах воєнного стану. Акцентовано, що незважаючи на принцип непорушності права власності, на законодавчому рівні закріплена можливість примусового оплатного відчуження права власності. Констатовано, що для визначення правомірності втручання у право приватної власності шляхом реквізиції необхідно враховувати критерії трискладового тесту: законність втручання, суспільна необхідність і пропорційність. Підтримано позицію науковців, які стверджують, що підставою реквізиції в умовах воєнного стану є юридичний склад. На основі проведеного аналізу законодавчих положень виокремлено основні ознаки, притаманні реквізиції: покликана задовольняти суспільні інтереси; здійснюється за умови настання чи ймовірності настання надзвичайних обставин; проводиться в адміністративному, а не судовому порядку; спеціальний суб’єкт, уповноважений на прийняття рішення про примусове відчуження; є підставою виникнення права державної власності та припинення права приватної власності; має оплатний характер (попереднє або наступне відшкодування вартості); після припинення надзвичайних обставин колишній власник наділений правом вимоги повернення реквізованого майна, якщо воно збереглося. Підкреслено, що реквізиція повинна супроводжуватися чітким документальним оформленням: для підтвердження факту примусового відчуження майна складається акт, невід’ємним додатком до якого є документ, що містить висновок про вартість майна. Констатовано, що момент припинення права власності у власника та виникнення його у держави пов’язується з датою підписання акту про примусове відчуження майна. Встановлено, що об’єктом реквізиції може бути як індивідуально визначене майно, так і майно, наділене родовими ознаками. Тому запропоновано уніфікувати положення Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» з приписами ЦК України. Підкреслено, що незважаючи на відсутність прямої вказівки у Земельному кодексі України, реквізиція є однією з підстав примусового припинення права власності на земельні ділянки. Зроблено висновок, що здійснення реквізиції є підставою припинення не лише права власності, а й речових прав на чуже майно. Визначено, що власник може оскаржити оцінку реквізованого майна шляхом пред’явлення позову про відшкодування його вартості. Розкрито особливості повернення майна, яке було примусово відчужено поза волею власника. Констатовано, що спір про оскарження актів про примусове відчуження є приватноправовим, оскільки має місце посягання на речове право особи.

У статті аналізуються особливості співвідношення різних редакцій ст. 209 КК – від 16 січня 2003 року та від 6 грудня 2019 року, а також зміст складів кримінального правопорушення, які передбачались цими редакціями ст. 209 КК. З’ясовується “обсяг” кримінальної протиправності кримінального правопорушення, передбаченого ст. 209 КК в редакції від 16 січня 2003 року. Обґрунтовується, що нова редакція ст. 209 КК від 6 грудня 2019 року передбачає більш широкий зміст (обсяг) відповідного елемента складу кримінального правопорушення, ніж предмет тих самих дій, передбачений попередньою редакцією цієї статті КК від 16 січня 2003 року. Крім цього, доводиться, що змінений механізм легалізації (відмивання) майна, передбачений ст. 209 КК в редакції від 6 грудня 2019 року, порівняно з механізмом легалізації (відмивання) за попередньою редакцією ст. 209 КК від 16 січня 2003 року, є більш широким за своїм змістом (обсягом). Розглядається фактична ситуація, коли діяння, яке було кваліфіковане за ст. 209 КК в редакції від 16 січня 2003 року до набрання чинності новою редакцією цієї статті КК від 6 грудня 2019 року, але після цього ст. 209 КК була викладена у новій редакції. Для правової оцінки цієї ситуації здійснюється наукове тлумачення ч. 2 ст. 4 КК та визначаються особливості застосування ст. 209 КК в редакції від 16 січня 2003 року залежно від тлумачення ч. 2 ст. 4 КК. З’ясовується чи можна застосовувати ультраактивну дію ч. 3 ст. 209 КК в редакції від 16 січня 2003 року, якщо вона включає законодавчі положення, одні з яких поліпшують, а інші – погіршують становище особи, якій інкримінується ч. 3 ст. 209 КК в редакції від 16 січня 2003 року. Робиться висновок, що дія «закону про кримінальну відповідальність» має пов’язуватись з його чинністю згідно з негайною (прямою) та перспективною дією, ретроактивною дією ст. 209 КК в редакції від 6 грудня 2019 року, ультраактивною дією ст. 209 КК в редакції від 16 січня 2003 року. Обґрунтовується неможливість “комбінованого” варіанту застосування ч. 3 ст. 209 в редакції від 16 січня 2003 року та ч. 3 ст. 209 КК в редакції від 6 грудня 2019 року.

В умовах боротьби Української Держави проти збройної агресії російської федерації та захисту основоположних цінностей на Європейському континенті важливого значення набувають питання ефективного регулювання приватних відносин, зокрема у зв’язку із припиненням права приватної власності фізичних та юридичних осіб на належне їм майно. Відповідно до ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, а право приватної власності є непорушним. Поряд з тим, з метою суспільної необхідності, забезпечення безпеки держави, публічних інтересів може виникати потреба вилучення чи примусового відчуження майна, зокрема, рухомих речей, які належать учасникам цивільних відносин. У такому разі питання належного правового регулювання цих відносин та забезпечення ефективного механізму його дії набувають особливого значення, що підтверджує актуальність цієї проблематики. Цивільний кодекс України вказує, що рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Також, законодавець визначає реквізицію як одну з підстав припинення права власності на майно, а у ст. 353 Цивільного кодексу України деталізує, що така підстава може бути застосована в умовах надзвичайного або воєнного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості, а у разі стихійного лиха, аварії, епідемії епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності з попереднім і повним відшкодуванням його вартості. У випадку порушення прав власника майна під час процедури примусового відчуження майна, останній (власник майна) має право на судовий захист і власник реквізованого майна має право оскаржити оцінку, за якою була відшкодована вартість реквізованого майна. В умовах воєнного стану, відповідні положення мають бути законодавчо деталізовані, а права осіб, у яких реквізується майно, нормативно регламентовані. У той же час, право власника реквізованого чи іншим чином примусово відчуженого майна під час дії воєнного стану на оскарження оцінки, за якою була відшкодована вартість реквізованого майна, видається ефективним способом захисту його правомірних інтересів.

У статті досліджено механізм правового регулювання майнових відносин партнерів у фактичних сою- зах. Проаналізовано національне законодавство європейських держав, а також рекомендації Комісії з пи- тань європейського сімейного права, розроблено пропозиції для удосконалення національного законодав- ства. Встановлено, що в європейських державах відсутні єдині підходи у правовому регулюванні відносин партнерів у фактичних союзах, зокрема у шести державах такі відносини неврегульовані, в чотирнадцяти країнах такі відносини регулюються різними галузями права, а в дев’яти юрисдикціях є спеціальний право- вий механізм регулювання таких відносин (Швеція, Угорщина, Словенія, Хорватія, Каталонія, Португалія, Шотландія, Ірландія та Фінляндія). Проаналізовано положення ЦК Литви щодо регулювання фактичних шлюбних відносин, а також законо- давство Хорватії, Швеції, Норвегії та інших державах. Виявлено, що у Шотландії цивільні партнерства були дозволені для одностатевих пар ще у 2005 році, а для осіб протилежної статі тільки з 30 червня 2021 року. Обґрунтовано, що в контексті європеїзації приватного права, слушною є позиція про необхідність вне- сення змін до СК України і запровадження терміну «фактичний союз», що рекомендований Комісією з євро- пейського сімейного права у «Принципах європейського сімейного права щодо права власності, утримання та правонаступництва пар у фактичних союзах». Доведено, що у процесі європеїзації приватного права інститут фактичного союзу повинен регулюватися нормами СК України, які із врахуванням рекомендацій Комісії з європейського сімейного права слід удо- сконалити наступним чином: встановити для кваліфікованого фактичного союзу, що будь-який правочин щодо розпорядження правом власності на будинок чи інше житло, в якому партнери проживають, а також на предмети домашнього вжитку, вчиняється зі згоди обох партнерів; гарантувати партнеру право звернутися до суду для надання згоди на розпорядження майном без згоди іншого з партнерів; гарантувати принцип свободи договору між партнерами у фактичних союзах; встановити права на компенсацію за значний внесок у майно (чи бізнес) або професію іншого з партнерів тощо.