Search

The article analyzes military totemic cults, the veneration of the wolf in the aristocratic classes of Scythian and Sarmatian ethnic groups. The work also discusses similar traditions of ancient European peoples who bordered on Scythia and Sarmatia, in particular, totem customs of Eastern Celts and Getae-Dacians. It is determined that in Indo-European ethnic groups, the cult of the beast-predator had formed the military outlook of the ruling aristocracy from ancient times. Central and Eastern Europe in the pre-Scythian period already observed the existence of militaristic totemism. In the 7th–3rd centuries BC, during the Scythian era, totemic military cults became widespread. This is evidenced by the proper names of the Scythian militant associations (Saki-Humovargs, Daoi-Wolves), references of ancient authors, archaeological findings of sacred military insignia (military flags), and the widespread use of the “beast-style” with an aggressive predator. In the 3rd c. BC – 2nd c. AD, Sarmatia witnessed even a greater dissemination of the military totemism. At that time, the cult of the wolf became particularly important. Ritual objects, depictions of wolf-like animals on the hilts and handguards of Sarmatian swords (acinaceses), and individual names of Sarmatian subethne (Urgi-wolves) are all striking examples of the totemic military cult of the wolf warrior as an ancestor of the Sarmatian peoples. The same totemic traditions of the neighboring European peoples – the Dacians and the Eastern Celts – should be considered separately. The Dacians had a pronounced military custom of worshipping the wolf, and the Celts had similar traditions, including the totemic wild boar cult. Nevertheless, influence of the Scythian, and later, Sarmatian military traditions, which could have had a significant impact on all neighboring ethnic groups, is noted as the dominant one., У статті аналізуються тотемні військові культи вовка у правлячих станів скіфського та сарматського кіл етносів. Також розглядаються аналогічні традиції давніх народів європейського континенту, що межували зі Скіфією та Сарматією, зокрема тотемні звичаї у східних кельтів та гето-даків. Визначається, що в індоєвропейських етносів з давніх часів культ звіра-хижака формував військовий світогляд правлячої аристократії. В передскіфській період у Центральній та Східній Європі вже існував тотемізм мілітарного характеру. В період скіфського кола VII – III ст. до н. е. тотемні військові культи набули значного поширення. Про це свідчать власні назви скіфських войовничих об’єднань (саки-хумоварги, даої-«вовки»), згадки античних авторів, археологічні знахідки сакральних військових відзнак (бунчуків-штандартів) та розповсюдження «звіриного стилю» з агресивним хижаком. У III ст. до н. е. – II ст. н. е. у Сарматії військовий тотемізм набув ще більшого поширення. В цей час особливого значення набуває культ вовка. Предмети ритуального призначення, зображення вовкоподібних звірів на руків’ях та гардах сарматських акінаків, окремі самоназви сарматських субетносів (ургі-«вовки») є яскравими прикладами тотемної військової традиції першопредка воїна-вовка у сарматських народів. Окремо слід розглядати аналогічні тотемні традиції сусідніх європейських народів – гето-даків та східних кельтів. Даки мали яскраво виражений військовий звичай шанування вовка, а кельти – аналогічні культи, зокрема тотемний культ вепра. Попри це відзначається домінуючий вплив скіфської, а пізніше – сарматської військових традицій, які могли чинити значний вплив на всі сусідні етноси.

З урахуванням новітніх праць з історіософії та методології гуманітаристики у статті з’ясовуються об’єктивна необхідність, мотиви, сутність, особливості та наслідки соціокультурного повороту в українознавстві. Він трактується як певний злам у методології, переорієнтація дослідницьких стратегій науковців, перенесення акцентів на дослідження пріоритетної ролі людини, культури і духовності в суспільному розвитку, зміна оптики наукового пізнання та оновлення його методів на основі цивілізаційної теорії Й. Гердера, О. Данилевського, О. Мірабо, А. Тойнбі, С. Хантингтона, О. Шпенглера, К. Ясперса та ін., синергетики та міждисциплінарності. Соціокультурне трактування історичного процесу розглядається як альтернатива марксистському монізму та партійно-класовому підходу до культури. Наголошено на культурологічній традиції українознавства як інтегративної системи знань про Україну і українців, започаткованій у працях В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького, І. Огієнка, І. Франка, Д. Чижевського, С. Шлемкевича та ін., показано значення її потужного пізнавального потенціалу для подальшого дослідження історії, змісту та світоглядних основ культури і освіти, подолання і запобігання негативних наслідків комунізації суспільства та масової культури доби постмодерну.Розкрита взаємодія соціокультурного повороту з цивілізаційною парадигмою і антропологізмом українознавства як передумови утвердження людиноцентризму і подальшої інтеграції у світовий науково-інформаційний простір. В епіцентрі новітніх українознавчих студій В. Андрущенка, Л. Губерського, В. Горського, П. Кононенка, В. Крисаченка, М. Поповича, О. Рафальського, В. Шейка, М. Юрія та ін. перебуває українська людина як найвища цінність, безпосередній носій національної та цивілізаційної ідентичностей суспільства, алгоритм взаємодії людини, культури і соціуму як системи цінностей, морально-етичних норм та ментальності. Аналізуються нові виклики, які постали перед українознавством, його інтелектуальним потенціалом на тлі глобалізації, тривалої воєнної і гібридної агресії путінської Росії проти України, активізації імперської парадигми «русского міра», намагань кремлівських науковців заперечити окремішність українського народу, нав’язати маніпулятивні міфи про так звану «общую історію» та «штучність» державності України., Taking into account the latest works on the historiosophy and methodology of humanities, the article clarifies the objective need, motives, essence, features, and consequences of the sociocultural change in Ukrainian studies. It is interpreted as a certain break in the methodology, reorientation of scientific research strategies; shifting emphasis on the research of the prioritized role of the man, culture, and spirituality in social development; changing the optics of scientific knowledge and updating its methods based on civilization theory of J. Herder, O. Danylevskyi, H. Mirabeau, A. Toynbee, S. Huntington, O. Spengler, K. Jaspers, etc., synergetics and interdisciplinarity. Sociocultural interpretation of the historical process is regarded as an alternative to Marxist monism and the party-class approach towards culture. The emphasis is laid on the cultural traditions of Ukrainian as an integrative system of knowledge about Ukraine and Ukrainians, introduced in the works by V. Antonoyych, M. Hrushevsky, M. Kostomarov, P. Kulish, V. Lypynskyi, I. Lysiak-Rudnytskyi, I. Ohiienko, I. Franko, D. Chyzhevskyi, S. Shlemkevych, and others; shows the value of its powerful cognitive potential for further study of history, content, and ideological bases of culture and education, overcoming and prevention of the negative consequences caused by social communization and postmodern mass culture.The article reveals the interaction of sociocultural turn with the civilizational paradigm and the anthropologism of Ukrainian studies as prerequisites for affirmation of human-centrism and further integration into the global scientific and informational space. At the epicenter of the newest Ukrainian studies by V. Andrushchenko, L. Huberskyi, V. Horskyi, P. Kononenko, V. Krysachenko, M. Popovych, O. Rafalskyi, V. Sheik, M. Yurii, and others is a Ukrainian as the highest value and the immediate carrier of national and civilizational identities of the society, as well as an algorithm of interaction between people, culture and society as a system of values, moral and ethical norms, and mentality. The study analyzes new challenges facing Ukrainian studies, their intellectual potential against the background of globalization, the prolonged military and hybrid aggression of Putin’s Russia against Ukraine, activation of the imperial paradigm of the “Russian World”, Kremlin scientists’ efforts to deny the distinctiveness of the Ukrainian people and impose manipulative myths about the so-called “common history” and “artificiality” of the Ukrainian statehood.

In the process of disintegration of the Soviet Union and development of the independent Ukrainian State (1985–2019), the Ukrainian Orthodoxy underwent radical changes, which influenced the ethnocultural development of the Ukrainian society. Accession of Kyiv Metropolia by Moscow was abolished and its previous status restored. The Unification Council established the Local Orthodox Church, which was later granted tomos of Autocephaly by the Ecumenical Patriarchate. The topical tasks of the Church consist in its recognition by other Orthodox churches and its engagement in the unification process of Orthodox parishes of the Moscow Patriarchate. The intensity of further differentiation depends largely on the new government of Ukraine. For modern Ukrainian society, the main ethnocultural consequences of changes in the religious situation are as follows: 1) the appearance of Ukrainian national religious organizations; 2) the full-fledged functioning of the Ukrainian language in the religious life; 3) the revival of rituals and traditions associated with the religious life that were banned in the USSR or forgotten; 4) formation of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church on the basis of Kyiv Metropolia and its acquisition of the highest canonical status in Ukraine. Changes that took place in the religious sphere contributed to the reverse Ukrainization of the Ukrainian ethnos after the long process of Russification, as well as to the political and ethnocultural consolidation of the Ukrainian nation. The impact of these changes on the modern ethnocultural development of the Ukrainian society, which took place from the mid-1980s till today, should be considered positive and corresponding to the national interests of Ukraine. These shifts in the religious situation contribute to the process of overcoming consequences of the religious, political, economic, and ethnocultural domination of Moscow in Ukraine., У процесі розпаду Союзу та становлення й розвитку незалежної української держави (1985–2019 рр.) відбулися докорінні зміни ситуації в українському православ’ї, які впливають на етнокультурний розвиток українського суспільства. Приєднання Москвою Київської митрополії скасовано, відновлено її попередній статус. На об’єднавчому cоборі утворено помісну православну церкву, якій Вселенський патріархат згодом надав томос на автокефалію. Актуальними завданнями для неї є визнання її іншими православними церквами та залучення до об’єднавчого процесу православних парафій Московського патріархату. Інтенсивність подальшого процесу диференціації значною мірою залежить від нової владної команди України.Для сучасного українського суспільства головними етнокультурними наслідками змін релігійної ситуації є таке: 1) з’явилися українські загальнонаціональні релігійні організації, 2) українська мова почала повноправно функціонувати у релігійному житті, 3) відродилися обряди й традиції, пов’язані з релігійним життям, що були заборонені в СРСР чи призабулися, 4) утворена на основі Київської митрополії Українська помісна автокефальна православна церква набула найвищого канонічного статусу в Україні.Зміни, що відбувалися в релігійній сфері, сприяли зворотній українізації українського етносу після тривалого його російщення, політичній та етнокультурній консолідації української нації. Вплив змін релігійної ситуації на території України, що відбувалися від середини 1980-х років до сьогодні, на сучасний етнокультурний розвиток українського суспільства слід вважати позитивним, що відповідає національним інтересам України. Ці зміни є частиною процесу подолання наслідків релігійного, політичного, економічного, етнокультурного панування Москви в Україні.

The author of the article tries to carry out reconstruction using the archaeological and anthropological materials of cultural and historical origins of the first Finno-Ugrians and Indo-Europeans in the Late Stone Age Europe. This entails the Baltic roots of the Finno-Ugric family of peoples as well as the common Meso-Neolithic foundation of the most ancient Indo-European cultures in Ukraine (Mariupol, Serednii Stih) and Central Europe (Funnel Beaker and Globular Amphora cultures) of the 4th–3rd millennia BC., Автор статті робить спробу реконструкції за допомогою археологічних та антропологічних матеріалів культурно-історичних витоків перших фінно-угорських та індоєвропейських народів Європи кінця епохи каменю. Йдеться про балтійське коріння фінно-угорської сім’ї народів, а також про єдине мезо-неолітичне підґрунтя найдавніших індоєвропейських культур України (Маріуполь, Середній Стіг) та Центральної Європи (культури лійчастого посуду, кулястих амфор) IV−ІІІ тис. до н.е.

The author has researched the coverage of ethnic cultural phenomena in Historical Atlas of Ukrainian Statehood published in Lviv in 2013 by the Research and Production Company Maps and Atlases. The Atlas was published in the Ukrainian language and positioned as a popular scientific edition. The information found in the Atlas on ethnic cultural phenomena, which took place on the terrain of the Ukrainian part of Europe, was systematized, described, and generalized., Автор дослідив висвітлення етнокультурних явищ в Атласі історії української державності, виданому науково-виробничою фірмою «Карти і Атласи» українською мовою у Львові 2013 р. як науково-популярне видання. Виявлені в атласі знання про етнокультурні явища, що відбувалися на теренах української частини Європи, систематизовано, охарактеризовано й узагальнено.