Search

Purpose. Reconstruction of Empedocles’ doctrine from the point of view of philosophical anthropology. Theoretical basis. Methodological basis of the article is the anthropological comprehending of Empedocles’ text fragments presented in the historical-philosophical context. Originality. Cognition of nature in Ancient Greece was far from the ideal of the objective knowledge formed in modern times, cognition of the world as it exists before man and independently of him. Whatever the ancient philosophers talked about, man was always in the center of their attention. I proposed an anthropological version of the interpretation of the doctrine of Empedocles, within the framework of which various elements of his concept fit into a consistent model. Conclusions. Empedocles’ anthropology is based on the recognition of several fundamental things. First of all, there is no death. Second, there is no fundamental difference between human and celestial. This line is conventional and under certain conditions one can overcome it. Cod can become a human (for example, for a deed unworthy of a deity), and a human can become God. Teaching of evolution is also double. Not only physical shell evolves, keeping only the most adapted species, but the soul too. The latter can both ascend to the gods and go down to the bushes and fish. Purification of the soul and mastering the magic of the elements gives an impetus for a correct direction of evolution. Empedocles is an anthropologist-practitioner, who shows by his example that a human can cope with all the elements and reach divinity. He chose (or convinced himself that he chose) the elemental ingredients for penetrating the Fortunate Isles, leaving the instructions on how to become God., Мета. Реконструкція вчення Емпедокла з позицій філософської антропології. Теоретичний базис. Методологічною основою статті є антропологічне осмислення фрагментів текстів Емпедокла, представлене в історико-філософському контексті. Наукова новизна. Пізнання природи в Стародавній Греції було далеким від сформованого в Новий час ідеалу об’єктивного знання, пізнання світу таким, яким він існує до людини і незалежно від неї. Про що б не говорили філософи того часу, в центрі їх уваги завжди була людина. Я запропонував антропологічний варіант інтерпретації вчення Емпедокла, в рамках якого різні елементи його концепції укладаються в несуперечливу модель. Висновки. Антропологія Емпедокла заснована на визнанні декількох принципових речей. По-перше, смерті не існує. По-друге, немає принципової різниці між людським і божественним. Дана грань умовна і за певних умов її можна подолати. Бог може стати людиною (наприклад, зробивши негідний божества вчинок), а людина може стати Богом. Вчення про еволюцію також двоїсте. Еволюціонує як тілесна оболонка, зберігаючи лише найбільш пристосовані види, так і душа. Остання може як підніматися до богів, так і сходити до кущів і риб. Очищення душі та оволодіння магією стихій дає хороший поштовх для правильного напрямку еволюції. Емпедокл – антрополог-практик, який на своєму прикладі показує, що людина може оволодіти всіма стихіями і досягти божественності. Він підібрав (або переконав себе в тому, що підібрав) інгредієнти-стихії для проникнення на Острови блаженних, залишивши нам інструкцію про те, як стати Богом.

Annotation: During the formation and development of the Christian theology, the church was faced by many external and internal conceptual and practical problems. Christians inherited a monotheistic understanding of God from Judaism, but their religious experience was characterized by meeting to and communication with the Father, Son, and Spirit.Christians have been asked about the nature and divinity of the Son and the Spirit and the relationship of divine Persons with each other. The path to the classical doctrine of the Trinity was complex and tortuous. The Trinitarian doctrine formed by Athanasius and the Cappadocian Fathers in the East and Augustine in the West became a theological tool for solving the problems of the teaching and practice of the early Christian church., В період становлення та розвитку християнського богослов’я церква стикнулася з багатьма зовнішніми і внутрішніми концептуальними і практичними проблемами. Христини успадкували монотеїстичне розуміння Бога від юдаїзму, проте їх релігійний досвід характеризувався зустріччю і спілкуванням з Отцем, Сином і Духом. Перед християнами постали питання про природу та божественність Сина і Духа та про взаємини божественних Осіб. Шлях до класичної доктрини про Трійцю був складним і звивистим. Тринітарна доктрина сформована Афанасієм та Отцями Каппадокійцями на Сході та Августином на Заході стала богословським знаряддям розв’язання проблем вчення і практики ранньої християнської церкви.

Purpose. The author believes that the main topic of philosophical studies of Heraclitus was not nature, not dialectics, and not political philosophy; he was engaged in the development of philosophical anthropology, and all other questions raised by him were subordinated to it to one degree or another. It is anthropology that is the most "dark" part of the teachings of this philosopher, therefore the purpose of this article is to identify the hidden anthropological message of Heraclitus. In case of success, it will become clear what made him "darken". Theoretical basis. The methodological basis of the article is the anthropological understanding of fragments of Heraclitus’ texts presented in a historical and philosophical context. Originality. The philosophical concept of Heraclitus is still a mystery for researchers of his work. The author of the article proposed such a variant of interpretation, within the framework of which different elements of this concept fit into a consistent model. Conclusions. The article proves that although the anthropological turn in philosophy is traditionally associated with the activities of the sophists and Socrates, the previous philosophical thought was also not devoid of anthropological ideas. Moreover, pre-Socratic philosophers posed problems, the interpretation of which brought the doctrine of man to the level of high-order abstractions, while surprisingly preserving the concreteness of the life-meaning questions that confront him. And one of the brightest representatives of pre-Socratic anthropology was Heraclitus of Ephesus. Religion was the motivator that made him study the world, man, and society. The doctrine of the Logos developed by Heraclitus had a tremendous impact on Plato and Philo of Alexandria, and through them on the author of the Fourth Gospel, who begins his story with a "Greek" rethinking of the mystery of the Incarnation. If Heraclitus claimed that a person carries a particle of the Logos, then John (or the one who wrote on his behalf) proclaimed that the Logos itself incorporated a particle of man. Despite all the differences between these approaches, each of them postulated the cosmic (divine) significance of human existence, which means that it brought anthropology to the ontological level., Цель. Автор считает, что главной темой философских исследований Гераклита были не природа, не диалектика и не политическая философия; он занимался разработкой философской антропологии, а все остальные поднимаемые им вопросы были в той или иной степени подчинены ей. Именно антропология является самой "темной" частью учения этого философа, поэтому целью данной статьи является выявление скрытого антропологического месседжа Гераклита. В случае удачи станет понятно и то, что заставляло его "темнить". Теоретический базис. Методологической основой статьи является антропологическое осмысление фрагментов текстов Гераклита, представленное в историко-философском контексте. Научная новизна. Философская концепция Гераклита до сих пор остается загадкой для исследователей его творчества. Автор статьи предложил такой вариант интерпретации, в рамках которого разные элементы этой концепции укладываются в непротиворечивую модель. Выводы. В статье доказывается, что хотя антропологический поворот в философии традиционно связывают с деятельностью софистов и Сократа, предшествующая философская мысль также не была лишена антропологических идей. Более того, досократовскими философами были поставлены проблемы, осмысление которых вывело учение о человеке на уровень абстракций высоких порядков, удивительным образом сохранив при этом конкретность стоящих перед ним смысложизненных вопросов. И одним из ярчайших представителей досократовской антропологии был Гераклит Эфесский. Религия была тем мотиватором, который заставлял его заниматься исследованием мира, человека и общества. Разработанное Гераклитом учение о Логосе оказало колоссальное влияние на Платона и на Филона Александрийского, а через них – и на автора Четвертого Евангелия, который начинает свое повествование с "греческого" переосмысления тайны Боговоплощения. Если Гераклит утверждал, что человек несет в себе частицу Логоса, то Иоанн (или тот, кто писал от его имени) провозгласил, что сам Логос вобрал в себя частицу человека. При всех отличиях между собой этих подходов, каждый из них постулировал космическую (божественную) значимость человеческого бытия, а значит – выводил антропологию на онтологический уровень., Мета. Автор вважає, що головною темою філософських досліджень Геракліта були не природа, не діалектика і не політична філософія; він займався розробкою філософської антропології, а всі інші питання, що він підіймав, були в тій чи іншій мірі підпорядковані їй. Саме антропологія є найбільш "темною" частиною вчення цього філософа, тому метою даної статті є виявлення прихованого антропологічного меседжу Геракліта. У разі успіху стане зрозуміло і те, що змушувало його "темніти". Теоретичний базис. Методологічною основою статті є антропологічне осмислення фрагментів текстів Геракліта, представлене в історико-філософському контексті. Наукова новизна. Філософська концепція Геракліта до сих пір залишається загадкою для дослідників його творчості. Автор цих рядків запропонував такий варіант інтерпретації, в рамках якого різні елементи цієї концепції укладаються в несуперечливу модель. Висновки. У статті доводиться, що хоча антропологічний поворот у філософії традиційно пов’язують з діяльністю софістів і Сократа, філософська думка їх попередників також не була позбавлена антропологічних ідей. Більш того, досократівськими філософами були поставлені проблеми, осмислення яких вивело вчення про людину на рівень абстракцій високих порядків, дивним чином зберігши при цьому конкретність смисложиттєвих питань, які стоять перед нею. І одним з найяскравіших представників досократівської антропології був Геракліт. Релігія була тим мотиватором, який змушував його займатися дослідженням світу, людини і суспільства. Розроблене Гераклітом вчення про Логос справило колосальний вплив на Платона і на Філона Олександрійського, а через них – і на автора Четвертого Євангелія, який починає свою розповідь з "грецького" переосмислення таємниці Боговтілення. Якщо Геракліт стверджував, що людина несе в собі частинку Логосу, то Іоанн (або той, хто писав від його імені) проголосив, що сам Логос увібрав в себе частинку людини. При всіх відмінностях між собою цих підходів, кожен з них постулював космічну (божественну) значимість людського буття, а значить – виводив антропологію на онтологічний рівень.