Search

Being based on a wide source material the article defines the social status of abandoned children in the Russian Empire in the late nineteenth – early twentieth centuries (on the example of Volyn province). The causes of the occurrence of abusers are analyzed, their number is calculated, the role of the state and the public in solving the orphanage problem is shown. The author pays considerable attention to the functioning of the Zhytomyr Orphanage, shows the algorithm of caring for the abandoned children in it. The article contains valuable statistical material on the number of children abandoned and killed in Volyn province, which demonstrates the dynamics of this phenomenon in the early twentieth century. The turn of the nineteenth and twentieth centuries was a time of rapid development of the processes of modernization and urbanization, which also determined a significant transformation of marital and family values, and the Institute of the Family itself underwent dramatic changes. Unemployment, low pay, poor living conditions combined with excessively high expectations of urban lifestyles have led to an increase in the number of illegitimate and abandoned children and the spread of child loss. Orders for public care and zemstvos were taken to solve the urgent problem of orphans' appearance, orphanages and shelters were run by the latter. The problem was solved by the media, which constantly informed the public about the cases of the abduction of children, published brief reports on their activities. The article makes a comparative analysis of the functioning of educational establishments and Zemsky institutions in the territory of the Russian Empire. Much attention is paid to the high mortality rate (70–100%), which is associated with the existence of a long bureaucratic procedure for the registration of infants. The author analyzes the soundness of the existence of “windows of life” in the provincial public institutions, which, on the one hand, managed to save the life of a kid, but on the other – these nurseries pushed women to throw their own children in order not to participate in their upbringing., У статті на широкому джерельному матеріалі визначено соціальний статус підкинутих дітей у Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (на прикладі Волинської губернії). Проаналізовано причини появи підкидьків, зроблено підрахунок їхньої чисельності, показано роль держави і громадськості в розв’язанні проблеми сирітства. Автор приділяє значну увагу функціонуванню Житомирського сирітського будинку, показує алгоритм догляду за підкинутими дітьми в ньому. Стаття містить цінний статистичний матеріал щодо чисельності підкинутих і вбитих дітей у Волинській губернії, який демонструє динаміку зростання цього явища на початку ХХ ст. Межа ХІХ і ХХ століть була часом швидкого розвитку процесів модернізації та урбанізації, що визначали й суттєву трансфор- мацію шлюбно-сімейних цінностей, сам інститут сім’ї теж зазнавав кардинальних змін. Безробіття, низька оплата праці, незадовільні побутові умови сукупно з надміру високими очікуваннями від міського способу життя спричинили зростання чисельності позашлюбних і підкинутих дітей і поширення дітозгубництва. Вирішити нагальну проблему появи сиріт узявся Наказ громадського піклування та земства, у підпорядкуванні якого опинилися сирітські будинки і притулки. До розв’язання проблеми долучалися засоби масової інформації, які постійно інформували громадськість про випадки підкидання дітей, публікували короткі звіти про їхню діяльність. Зроблено порівняльний аналіз функціонування виховних будинків і земських установ на території Російської імперії. Значна увага приділена високій смертності підкидьків (70–100%), що пов’язано з існуванням довгої бюрократичної процедури з оформлення немовляти. Автор аналізує слушність існування «вікон життя» при громадських установах губерній, завдяки яким, з одного боку, вдавалося зберегти життя підкидька, з іншого – ці ясла штовхали жінок до підкидання власних дітей, аби не брати подальшу участь у їхньому вихованні.

У статті на широкому джерельному матеріалі визначено соціальний статус підкинутих дітей у Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. (на прикладі Волинської губернії). Проаналізовано причини появи підкидьків, зроблено підрахунок їхньої чисельності, показано роль держави і громадськості в розв’язанні проблеми сирітства. Автор приділяє значну увагу функціонуванню Житомирського сирітського будинку, показує алгоритм догляду за підкинутими дітьми в ньому. Стаття містить цінний статистичний матеріал щодо чисельності підкинутих і вбитих дітей у Волинській губернії, який демонструє динаміку зростання цього явища на початку ХХ ст. Межа ХІХ і ХХ століть була часом швидкого розвитку процесів модернізації та урбанізації, що визначали й суттєву трансформацію шлюбно-сімейних цінностей, сам інститут сім’ї теж зазнавав кардинальних змін. Безробіття, низька оплата праці, незадовільні побутові умови сукупно з надміру високими очікуваннями від міського способу життя спричинили зростання чисельності позашлюбних і підкинутих дітей і поширення дітозгубництва. Вирішити нагальну проблему появи сиріт узявся Наказ громадського піклування та земства, у підпорядкуванні якого опинилися сирітські будинки і притулки. До розв’язання проблеми долучалися засоби масової інформації, які постійно інформували громадськість про випадки підкидання дітей, публікували короткі звіти про їхню діяльність. Зроблено порівняльний аналіз функціонування виховних будинків і земських установ на території Російської імперії. Значна увага приділена високій смертності підкидьків (70–100%), що пов’язано з існуванням довгої бюрократичної процедури з оформлення немовляти. Автор аналізує слушність існування «вікон життя» при громадських установах губерній, завдяки яким, з одного боку, вдавалося зберегти життя підкидька, з іншого – ці ясла штовхали жінок до підкидання власних дітей, аби не брати подальшу участь у їхньому вихованні. Being based on a wide source material the article defines the social status of abandoned children in the Russian Empire in the late nineteenth – early twentieth centuries (on the example of Volyn province). The causes of the occurrence of abusers are analyzed, their number is calculated, the role of the state and the public in solving the orphanage problem is shown. The author pays considerable attention to the functioning of the Zhytomyr Orphanage, shows the algorithm of caring for the abandoned children in it. The article contains valuable statistical material on the number of children abandoned and killed in Volyn province, which demonstrates the dynamics of this phenomenon in the early twentieth century. The turn of the nineteenth and twentieth centuries was a time of rapid development of the processes of modernization and urbanization, which also determined a significant transformation of marital and family values, and the Institute of the Family itself underwent dramatic changes. Unemployment, low pay, poor living conditions combined with excessively high expectations of urban lifestyles have led to an increase in the number of illegitimate and abandoned children and the spread of child loss. Orders for public care and zemstvos were taken to solve the urgent problem of orphans' appearance, orphanages and shelters were run by the latter. The problem was solved by the media, which constantly informed the public about the cases of the abduction of children, published brief reports on their activities. The article makes a comparative analysis of the functioning of educational establishments and Zemsky institutions in the territory of the Russian Empire. Much attention is paid to the high mortality rate (70–100%), which is associated with the existence of a long bureaucratic procedure for the registration of infants. The author analyzes the soundness of the existence of “windows of life” in the provincial public institutions, which, on the one hand, managed to save the life of a kid, but on the other – these nurseries pushed women to throw their own children in order not to participate in their upbringing.