Diabetic cardiomyopathy: diagnostic biomarkers

The review provides a classification of biomarkers of the cardiovascular system diseases, biological markers that have found application in a cardiological clinic, biomarkers of heart failure, modern recommendations on the use of biomarkers for the diagnosis and treatment of acute and chronic heart failure. Special attention is paid to the importance of myocardial pro-hypertrophic biomarkers (atrial natriuretic peptide, brain natriuretic peptide, N-amino terminal fragment of the prohormone B-type natriuretic peptide, cardiotrophin-1); biomarkers of myocardial contractile dysfunction (troponins); pro-steatosis biomarkers of diabetic cardiomyopathy (human heart-type fatty acid binding protein); the value of epicardial adipose tissue; extracellular matrix remodeling markers (matrix metalloproteinases); fibrotic and inflammatory biomarkers (transforming growth factor beta, galectin-3, stimulating growth factor ST2). However, the use of biomarkers to identify left ventricular dysfunction remains a debatable issue. Natriuretic peptides are released in response to the progression of stress-induced cardiomyopathy, which is rare in patients with subclinical dysfunction and left ventricular hypertrophy. Obesity is associated with lower levels of natriuretic peptides, which may impair the sensitivity of the test. However, screening based on natriuretic peptide is effective for detecting moderate diastolic dysfunction. Other potential biomarkers of myocardial dysfunction in diabetes have also been reported, including circulating microribonucleic acids and glucose metabolites (eg, O-GlcNAc) found in circulating erythrocytes. However, a clear consensus has not yet been reached on the clinical role of any of these possible biomarkers.
В обзоре приведены классификация биомаркеров заболеваний сердечно-сосудистой системы, биологические маркеры, которые нашли применение в кардиологической клинике, биомаркеры сердечной недостаточности, современные рекомендации по использованию биомаркеров для диагностики и лечения острой и хронической сердечной недостаточности. Особое внимание уделено значению прогипертрофических биомаркеров миокарда (предсердного натрийуретического пептида, натрийуретического пептида мозга и N-конечного фрагмента предшественника мозгового натрийуретического пептида, кардиотрофина-1); био­маркеров нарушений сократительной функции миокарда (тропонина); простеатозным биомаркерам диабетической кардиомиопатии (сердечному белку, связывающему жирные кислоты); значению эпикардиальной жировой ткани; маркерам ремоделирования внеклеточного матрикса (матриксным металлопротеиназам); маркерам фиброза и воспалительных процессов (трансформирующему фактору роста β, галектину-3, стимулирующему фактору роста ST2). Однако использование биомаркеров для идентификации дисфункции левого желудочка остается дискутабельным вопросом. Натрий­уретические пептиды высвобождаются в ответ на прогрессирование стресс-индуцированной кардиомиопатии, что редко наблюдается у пациентов с субклинической дисфункцией и гипертрофией левого желудочка. Ожирение ассоциируется с более низкими уровнями натрийуретических пептидов и может ухудшить чувствительность теста. Тем не менее скрининг на основе натрийуретического пептида является эффективным для выявления умеренной диастолической дисфункции. Сообщается также о других потенциальных биомаркерах нарушений функции миокарда при сахарном диабете, включая циркулирующие микрорибонуклеиновые кислоты и метаболиты глюкозы (например, O-GlcNAc), обнаруженные в циркулирующих эритроцитах. Однако до сих пор не достигнут четкий консенсус относительно клинической роли этих возможных биомаркеров.
В огляді наведені класифікація біомаркерів захворювань серцево-судинної системи, біологічні маркери, що знайшли застосування в кардіологічній клініці, біомаркери серцевої недостатності, сучасні рекомендації з використання біомаркерів для діагностики та лікування гострої і хронічної серцевої недостатності. Особливу увагу приділено значенню прогіпертрофічних біомаркерів міокарда (передсердному натрійуретичному пептиду, натрійуретичному пептиду мозку та N-кінцевому фрагменту попередника мозкового натрійуретичного пептиду, кардіотрофіну-1); біомаркерам порушень скоротливої функції міокарда (тропонінам); простеатозним біомаркерам діабетичної кардіоміопатії (серцевому білку, що зв’язує жирні кислоти); значенню епікардіальної жирової тканини; маркерам ремоделювання позаклітинного матриксу (матриксним металопротеїназам); маркерам фіброзу та запальних процесів (трансформуючому фактору росту β, галектину-3, стимулюючому фактору росту ST2). Однак використання біомаркерів для ідентифікації дисфункції лівого шлуночка залишається дискутабельним питанням. Натрійуретичні пептиди вивільняються у відповідь на прогресування стрес-індукованої кардіоміопатії, що рідко спостерігається у пацієнтів із субклінічною дисфункцією та гіпертрофією лівого шлуночка. Ожиріння асоціюється з нижчими рівнями натрійуретичних пептидів, що може погіршити чутливість тесту. Проте скринінг на основі натрійуретичного пептиду є ефективним для виявлення помірної діастолічної дисфункції. Повідомляється також про інші потенційні біомаркери порушень функції міокарда при цукровому діабеті, включаючи циркулюючі мікрорибонуклеїнові кислоти та метаболіти глюкози (наприклад, O-GlcNAc), виявлені в циркулюючих еритроцитах. Однак досі не досягнуто чіткого консенсусу щодо клінічної ролі будь-якого з цих можливих біомаркерів.