Стратегическая автономия Европейского Союза: на пути к «европейскому суверенитету» в обороне?

2019 marked 20 years since EU Member States decided to create a joint EU approach to security and defense. The paper raises the question on finding new approaches to provide security and defense in Europe in the current context, as well as the formation of a new paradigm for research on regional security in Europe. Traditional approaches to the study of European integration (neofunctionalism and intergovernmentalism) are of little use for theorizing the development of European defense in conditions of new challenges and threats to national and regional security, as well as transatlantic solidarity violations. The article studies European Strategic Autonomy (ESA), which refers to the ability of the European Union, in conjunction with Member States, to independently determine its own priorities according to which to take decisions and implement them in the fields of foreign policy, security and defense. ESA is not synonymous with independence, nor does it deny membership in military-political alliances, since a more realistic scenario implies positioning itself as a European pillar of NATO. The implementation of the idea of building a "european sovereignty" in the field of security and defense implies that the European Union should take bigger responsibility for its own security, the security of its neighbors, andshould strengthen its role in transatlantic relations without opposing NATO. In order to move from rhetoric to concrete policy steps, the EU needs to develop a plan of measures for political, institutional and industrial action. It means that achieving real autonomy requires time and joint efforts by EU institutions and Member State governments. However, political and institutional autonomy can be built exclusively within the whole Union, while military-industrial autonomy can be initiated and implemented by a group of the most economically and technologically advanced EU Member States.
В 2019 г. исполнилось 20 лет, как государства-члены ЕС решили выработать общий подход в сфере безопасности и обороны. Авторы рассматривают вопрос о поиске новых подходов к обеспечению безопасности и обороны в Европе в современных условиях, а также формирования новой парадигмы исследований проблем обеспечения региональной безопасности в Европе. Традиционные подходы к исследованию европейской интеграции (неофункционализм и межправительственный подход) малопригодны для теоретизации развития европейской обороны в условиях новых вызовов и угроз национальной и региональной безопасности, а также нарушения трансатлантической солидарности. В статье исследуется Европейская стратегическая автономия, под которой понимается возможность Европейского Союза совместно с государствами-членами самостоятельно определять собственные приоритеты, в соответствии с которыми принимать решения и реализовывать их в сфере внешней политики, безопасности и обороны. Европейская стратегическая автономия не является синонимом независимости, как и не означает отказ от членства в военно-политических альянсах, поскольку более реалистичный сценарий предполагает ее позиционирования как европейского столба в НАТО. Реализация идеи построения «европейского суверенитета» в сфере безопасности и обороны предусматривает, что Европейский Союз должен взять на себя большую ответственность за собственную безопасность, безопасность своих соседей, а также усилить свою роль в трансатлантических отношениях, противопоставляя себя НATO. Чтобы перейти от риторики к конкретным политическим шагам, ЕС должен разработать план мероприятий по деятельности в политическом, институциональном и промышленном измерении. Это означает, что достижение реальной автономии требует времени и совместных усилий институтов ЕС и правительств государств-членов. При этом политическая и институциональная автономия может быть построенаисключительно в пределах всего Союза, тогда как военно-промышленная автономия может быть инициирована и реализована группой наиболее экономически и технологически развитых государств-членов ЕС.
У 2019 р. виповнилося 20 років, відколи держави-члени ЄС вирішили виробити спільний підхід у сфері безпеки та оборони. Автори порушують питання щодо пошуку нових підходів до забезпечення безпеки і оборони в Європі в сучасних умовах, а також формування нової парадигми досліджень проблем забезпечення регіональної безпеки в Європі. Традиційні підходи до дослідження європейської інтеграції (неофункціоналізм та міжурядовий підхід) малопридатні для теоретизації розвитку європейської оборони в умовах нових викликів і загроз національній та регіональній безпеці, а також порушення трансатлантичної солідарності. Проаналізована Європейська стратегічна автономія, під якою розуміється можливість Європейського Союзу спільно з державами-членами самостійно визначати власні пріоритети,відповідно до яких приймати рішення і реалізовувати їх в сфері зовнішньої політики, безпеки і оборони. Європейська стратегічна автономія не є синонімом незалежності, як і не означає відмову від членства у військово-політичних альянсах, оскільки більш реалістичний сценарій передбачає її позиціювання як європейського стовпа в НАТО. Реалізація ідеї побудови «європейського суверенітету» в сфері безпеки і оборони передбачає, що Європейський Союз має взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку, безпеку своїх сусідів, а також посилити свою роль у трансатлантичних відносинах, не протиставляючи себе НATO. Для того, щоб перейти від риторики до конкретних політичних кроків, ЄС має розробити план заходів щодо діяльності в політичному, інституційному і промисловому вимірах. Це означає, що досягнення реальної автономії вимагає часу і спільних зусиль інститутів ЄС та урядів держав-членів. При цьому політична і інституційна автономія може бути побудова виключно в межах всього Союзу, тоді як військово-промислова автономія може бути ініційована і реалізована групою найбільш економічно й технологічно розвинутих держав-членів ЄС.