Search

На матеріалі докторату А. Хибінського “Beiträge zur Geschichte des Taktschlagens” («Внесок до історії диригування») окреслено комплекс завдань, форм, методів і цілей діяльності капельмейстера ХVI–XVIIІ ст. Визначено обсяг знать, умінь та особистих якостей, необхідних для провадження ефективної капельмейстерської діяльності. Прослідковано еволюцію форм і методів керування колективним виконанням музики: за безпосередньої участі капельмейстера в музикуванні як співака або інструменталіста-концертмейстера; за допомогою батути або візуальних засобів мануальної техніки. Виявлено основні фактори, які сприяли поступовій трансформації візії цілей капельмейстерства від рутини гучного відбивання такту до мистецтва диригентської інтерпретації. У світлі залучення частини українських земель до тогочасних європейських культурних процесів, виявлено можливість запозичення виконавського досвіду вітчизняними (зокрема, львівськими) реґентами-капельмейстерами. Намічено напрями подальших досліджень праці А. Хибінського як нововіднайденого наукового артефакту.

У статті розглянуто розроблену й апробовану балетними установами методику підготовки танцівників, яка поєднує класичний екзерсис і результати новітніх наукових досліджень руху людського тіла — Progressing ballet technique (РВТ). Доведено, що ця методика не лише сприяє оптимізації фізичних кондицій і технічної вправності танцівників, а й формує сучасне постмодерне світосприйняття в результаті розширення інтероцептивного і пропріоцептивного діапазону відчуттів. Послідовне й осмислене впровадження цього методу в українські навчальні заклади допоможе підготувати нове покоління танцівників відповідно до сучасних стандартів хореографії. PBT підвищить конкурентоспроможність українських артистів на міжнародній арені та сприятиме розвитку хореографічної культури в Україні. Наукова новизна статті полягає у висвітленні методу РВТ у мистецтвознавчому контексті як одного зі способів формування постмодерного танцювального світосприйняття.

У науковій статті аналізується складний і динамічний процес трансформації вокального естрадного виконавства в Україні періоду кінець ХХ ст. — початок ХХІ ст. Детально вивчаються умови, що вплинули на цей процес, та розкриваються результати цієї видозміни станом на 2024 рік. У підсумку наводиться обширний аналіз різноманітних виконавських прийомів та вокальних технік, характерних для сучасної естрадної музики, порівняно з минулим століттям. Серед представлених прикладів докладно розглядаються виконавські особливості таких напрямів, як: поп, етнопоп, соул, R’n’B, електропоп, поп-рок, реп, whisperpop та ін. Для аналізу використовуються конкретні приклади, зокрема з вокального конкурсу «Євробачення». Представлені пісні на кожному конкурсі дозволяють зрозуміти тенденції суспільного попиту на музичні напрями в кожний конкретний рік як на загальноєвропейському рівні, так і на рівні будь-якої країни-учасниці. Крім того, у статті досліджується той факт, що розмаїття вокальних стилів не обмежується лише застосуванням нових технологій, а й активно використовує здобутки вокального мистецтва минулого. Висновано, що сучасне вокальне естрадне виконавство зумовлює неабиякі можливості для вокальної педагогіки, адже сучасному викладачеві доводиться працювати в розмаїтті стилів та навіть передбачати майбутні тенденції на основі досвіду минулого.

Рецензія на видання: В. Н. Миславський. Західний кінематограф: концептуально-термінологічний словник. Харків: ТОВ Видавництво «Точка», 2024. — 228 с.; 426 іл.

У статті досліджено внесок видатного українського прозаїка І. Нечуя-Левицького у вивчення вітчизняного хореографічного мистецтва, зокрема побутового бального танцю ХІХ століття в контексті утвердження національної ідентичності. Постаючи формою проведення дозвілля привілейованих прошарків українських міст, бальний танець у текстах І. Нечуя-Левицького підсвічує екзистенційні кризи в долях героїв. Доведено, що творчий метод українського прозаїка, його спостережливість виплекали концепцію танцю, яка за рівнем узагальнення не поступається результатам пізніших антропологічних досліджень. Запропоновано враховувати соціальний запит на несценічну танцювальну активність молоді і дорослих, ґрунтуючись на традиціях української хореографічної культури.

Стаття присвячена дослідженню формування одягу мешканців Дніпропетровщини. На основі вивчення експонатів, що знаходяться в музеях області, проведено дослідження впливу культурних особливостей переселенців з прилеглих територій на еволюцію стилістичних та структурних елементів одягу місцевого населення. Зовнішній вигляд і компоненти вбрання жителів Дніпропетровщини набували своєї унікальності в умовах віддалених сіл та хуторів, де вони формувалися самостійно. Також слід виділити особливості вигляду складових елементів одягу, а саме сорочок у людей унікальної професії лоцманів, яких не було на інших територіях України. Автори діляться думками про принципи формування в населення відповідального ставлення до предметів побутової культури, ремесел, традицій життя українців певного регіону. Опис матеріалів та аналіз історичних подій, побуту мешканців регіону може бути використаний у вивченні дисциплін фахівцями в галузі історії української культури, мистецтвознавства, дизайну одягу тощо, може бути впевнено застосований як один із суттєвих важелів у вихованні широких верств населення України в процесі формування етнічної самоповаги та патріотизму у визначенні свого місця в сучасному світі.

У статті розглянуто драматичну історію взаємин Тараса Шевченка і Ликери Полусмак та її віддзеркалення в ліричній поезії останнього творчого періоду Тараса Шевченка, у т. зв. Ликериному циклі. Лінгвофілософський аналіз періоду зародження, розквіту і згасання почуття, що об’єктивізує різні екзистенційні стани Тараса, презентує нові смислові акценти в реальній історії взаємин і у творчості поета. Творче піднесення митця, спричинене посиленням почуття кохання, відкарбувалося в поезії «Ликері», її портреті; екзистенціали зневіри в буттєвому контексті простежуються в поезії «Барвінок цвів і зеленів…» і, зрештою, екзистенціали розпачу і усвідомлення неминучої самотності оприявнюються в поезії «Л». Мета статті: розкрити глибинну суть істинних взаємин Тараса і Ликери. Особлива увага в статті приділена духовному й душевному пориву Ликери після смерті Тараса. Наголошується, з якою великою людською жертовністю вона віддавала шану і прихильність людині, яку, на жаль, свого часу так легковажно втратила, і тільки глибоко усвідомивши провину за втрачене щастя, довгі роки зігрівала «самотню хату» Тараса.

У статті виконано аналіз останніх публікацій та досліджень і розглянуто деякі сучасні концепції театрального мистецтва, такі як «постдраматичний театр» та «театр спонтанності». У межах розвідки запропоновано концепцію «театру-ікіґай» як театру нової генерації. У процесі дослідження сучасного театру в контексті метафізичного простору ми дійшли висновку, що за основу роботи театрального простору взято принцип дзеркальної моделі співіснування, де зовнішнє являється лише відображенням внутрішніх процесів людини. Також виявлено, що сприйняття глядачем класичного театрального дійства відбувається «за горизонталлю». У той час як театр-ікіґай пропонує сприйняття інформації «за вертикаллю», тобто не через стимули, реакції та проєкції, а через глибинні трансформаційні процеси індивіда. Як результат дослідження ми представили унікальну модель вистави, де рух актора відбувається за чакральним стовпом (від нижніх чакр до верхніх), «за вертикаллю», унаслідок чого він віднаходить свій ікіґай або своє призначення, автоматично транслюючи його глядачеві.

The article examines the life and work of one of the leading Ukrainian theater and film actors Stepan Shahaida (1896–1938) in the discourses of the Cultural Renaissance of Ukraine in the 1920s and the historical trauma caused under the conditions of the Bolshevik terror. The Ukrainian Renaissance — an important phenomenon of the XX century — became possible thanks to the NEP, Ukrainianization and some autonomization in the economic and cultural life of the Ukrainian SSR. Stepan Shahaida — one of the most famous actors of that time — made his contribution to the achievements of theatrical art, which gained its national uniqueness thanks to the efforts of the director, a proponent of Europeanization, Les Kurbas. As his student and associate in the famous “Berezil” theater (Kyiv, Kharkiv), Shahaida played the main roles in the plays “The fooled ones” by Marko Kropyvnytskyi, “Commune in the steppes” by Mykola Kulish, “Jacquerie” by Prosper Merimee, “The Golden Belly” by Fernand Krommenlink, “The King is playing” by Victor Hugo. After starring in the film “The Man from the Forest” by Heorhii Stabovyi, he transferred to the Odesa Film Factory, where he successfully embodied the image of the Cossack Chapyra in “Pearl of Semiramis” also directed by H. Stabovyi. During ten years, he played in many films, including: “Five Brides” by Oleksandr Soloviov, “The Museum Guard” by Borys Tiahno, “Perekop” by Ivan Kavaleridze, “Karmeliuk” by Faust Lopatynskyi, “Ivan”, “Aerograd” by Oleksandr Dovzhenko, “Rich bride” by Ivan Pyriev. The actor is characterized by high professionalism and humanity. Stepan Shahaida, like many conscious Ukrainians, took part in the Liberation War for the Ukrainian sovereignty. He was arrested and shot on January 20, 1938 in the cells of the NKVD, becoming an innocent victim of Stalinist repressions.

У статті започаткований розгляд специфіки буття дитячого хорового виконавства під час повномасштабного російського вторгнення. Досліджено загальний стан хорових колективів, зміни в їхньому кількісному та якісному складі, творчу й організаційну специфіку роботи. За допомогою аналітичних та компаративних методів встановлено характер впливу умов діяльності, що виникли внаслідок військової агресії, на художньо-творчі результати. Охарактеризовано стан концертної та гастрольної діяльності колективів, намічено стратегію подальших досліджень. Виявлено, що дитяче хорове виконавство під час війни зазнає значних втрат, однак і отримує безпрецедентну увагу, зокрема в європейських країнах. Визначено роль міграції населення у формуванні нових наукових проблем, у тому числі проблеми регіональної вокальної специфіки. Намічено стратегічні перспективи подальших досліджень, зокрема акустичного та психологічного спрямування.

У статті послідовно розглядаються особливості художніх інтерпретацій батьківського архетипу в українському кінематографі в період правління Йосифа Сталіна. На прикладі кінофільмів «Іван» (1932), «Чарівний сад» (1935), «Аероград» (1935), «Партизани в степах України» (1942), «Третій удар» (1948) здійснюється аналіз політичних та соціокультурних чинників, що корінним чином вплинули на особливості трактування екранного персонажа батька в зазначений період. Згідно з юнгівським ученням про архетипи колективного несвідомого, батьківська постать розглядається в статті в найширшому символічному значенні — коли батьківську роль для людини може відігравати ціла соціальна інституція або ж апарат державної влади. Саме тому значна увага приділяється взаємовідносинам між радянською владою та громадянами УРСР. Ці зв’язки тогочасні кінематографісти часто репрезентували, орієнтуючись на класичні моделі сімейних відносин: представникам більшовицької системи відводилася роль опікунів, населенню — їхніх вихованців.

Музика Валентини Дробязґіної посідає особливе місце у творчій спадщині композиторів Харківщини. За дитячу хорову музику мисткиня здобула премію імені В. Косенка 2011 року. Відсутність музикознавчих досліджень, присвячених творчості композиторки, визначила актуальність цієї роботи. Мета статті — проаналізувати особливості художньої естетики та композиторської стилістики хорової музики для дітей В. Дробязґіної. Мисткиня мала літературне обдарування — створювала яскраві хорові твори на власні тексти. Хорова музика В. Дробязґіної поєднує надзвичайну насиченість музичного матеріалу з його доступністю як для сприйняття, так і для виконання. Більшість творів композиторки не опубліковані, однак вони фігурують у репертуарі дитячих хорів і нині. У музиці В. Дробязґіної органічно поєднались українські національні традиції із сучасними засобами виражальності.

Війна, як потужний каталізатор усіх сфер людської діяльності, потенціює історичну потребу формулювання якісних ознак поведінкової природи архетипу українського екранного героя. Якісне переосмислення цілепокладання сучасних українських екранних героїв спрямоване на формування парадигми резильєнтності шляхом фрустрації абулічних ціннісних засад суспільства «мімікрантів». Дослідницька робота фокусується на аналізі поведінки героїв, що реалізовані в екранних творах жанру байопік та його різновидах (псевдобайопік та міфічний байопік). Серед аналізованих фільмів — робота українського режисера Олеся Саніна «Поводир», а також фільм режисера Зази Буадзе «Червоний». Основну увагу дослідження спрямовано на окреслення якісних характеристик, що притаманні українському архетипічному герою, проявлених у результаті вербального та невербального спілкування за допомогою кінематографічних засобів виражальності.

Розглянуто підходи режисерів до роботи із зображенням недавнього минулого, а саме 1990-х рр. Предметом дослідження є українські кінострічки, що зображають 1990-ті і які випущені після 2010-х рр. Проаналізовано основні стилістичні та змістовні особливості фільмів, виокремлено головні жанрові та тематичні напрями, що використовують вітчизняні автори. У кожному окремому випадку обраний тематичний напрям залежить від способу вираження автором особистого світогляду. Особливу увагу в статті приділено висвітленню закономірностей у зображенні 1990-х рр., а також питанню кінематографічного відтворення минулого як способу національної самоідентифікації. Виявлено тенденцію до зображення становлення та дорослішання героя в сюжетній моделі фільму-дорослішання.

Генеративний штучний інтелект (GenAI) різних мовних моделей за короткий час суттєво вплинув на економіку й політику у всьому світі. Наукова спільнота оперативно відреагувала на появу новітніх технологій, свідчення чому — тисячі статей на цю тему за два роки. Автор переглянув тематичні публікації за 2023 рік на науковому порталі ResearchGate. Далі було проведено проблемно-тематичний аналіз 10 статей, які мали найбільшу кількість переглядів, і зроблено висновки про тренди, породжені суспільством щодо штучного інтелекту (ШІ). Аналітичний огляд публікацій про ШІ допоможе науковцям орієнтуватися в напрямах, які рефлектують науковці у зв’язку з появою ШІ і його функціонуванням. Автор доходить висновків: суспільство потребує кардинальних змін у ставленні до свого майбутнього. З 10 розглянутих наукових статей чотири пов’язані з необхідністю змін в освітньому процесі, ще чотири присвячені впливу на ринок праці, одна стаття розглядає можливість конкуренції ШІ з людиною, і ще одна — потенціал ШІ в сільському господарстві.

The relevance of the article. The history of Ukrainian cinematography of the 1920s is generally well studied. The relevance of this work lies in the fact that there are almost no works in Ukrainian film studies that examine the state of screenwriting in Ukraine during its birth and formation. Problem statement. After the end of the Soviet-Ukrainian (“civil”) war, which led to the Bolshevik occupation of Ukraine, there was an urgent need to reorganize the work of the entire cinematographic industry. With the organization in 1922 on the basis of the All-Ukrainian Film Committee of the All-Ukrainian Photocinema Administration (VUFKU), the heads of the new film department began to establish sustainable film production, but encountered the problem of a chronic shortage of film scripts. At this time, the “new” Ukrainian cinematography, for completely external reasons, experienced an acute shortage of screenwriters who had experience in cinematography. Film production, which was growing rapidly and unwaveringly, constantly lacked scripts that would be acceptable from an artistic point of view and at the same time be acceptable to the party bodies from an ideological perspective. Let’s note that there were essentially too many scripts, and film factories were literally “drowning” in the so-called “script flow”. But in this “flow” only a small part turned out to be suitable for implementing from an ideological point of view. Therefore, from the second half of the 1920s, it became increasingly common to talk about a “script crisis”, which was more ideological than creative. When the VUFKU began its work, “Soviet film dramaturgy” actually did not exist yet. Therefore, the directors turned to an old, time-tested source — literature. On the basis of literary works, they sought to make films more or less close to the spiritual and social trends of the time. At the beginning of the 1930s, the controversy surrounding the “screenwriting crisis” in Ukraine stopped. It was then that the management system of the film industry in the USSR was finally transformed. A clear vertical of soviet management with the film center in Moscow is being formed. Ukrainian cinema finally loses its autonomy and Ukrainian film factories start working with scripts approved in Moscow.

Ковід-пандемія і повномасштабне вторгнення Російської Федерації з частковою окупацією української території, міграцією населення, розширенням зони бойових дій і регулярним ракетним терором всієї країни внеможливили турнірну й суттєво обмежили навчальну діяльність на всьому Сході України. Однак тренувальний процес в означених регіонах триває, попри всю небезпеку і ризик, адже ці заняття набули особливого значення в умовах дистанційної освіти як можливість живого спілкування й повноцінного навчання в прямій взаємодії з педагогом і однолітками, необхідного для становлення особистості й соціалізації дітей та молоді. При цьому можливості участі в турнірах для танцівників половини України вкрай обмежені, відтак перехід на вищі класи танцювання в наявній конкурсній системі для них тепер практично нездійсненний. Водночас в умовах сьогодення українська бальна хореографія почала активно опановувати невластиву їй раніше суспільно-політичну проблематику, залучаючись таким чином до творення національної культури.

У статті розглянуто режисерський взаємозв’язок із кінотекстом в ігровому кіно та виокремлено дві форми взаємодії режисера з кінодраматургією. Означено різницю між «театральним» підходом до роботи з кінотекстом та авторським осмисленням історії. Предметом дослідження є фільми з локалізованою єдністю часу, місця та дії як приклад стимуляції варіативних режисерських авторських рішень. Виокремлено основні типи підходів, завдяки яким режисери ускладнюють кінотекст, насамперед камерні та акторські рішення. Наголошено, що звуження часопросторових та подієвих умовностей в ігровому кіно за правилом трьох єдностей застосовано авторами як експериментальне тло для напрацювання та оновлення режисерського інструментарію з метою незалежного висловлення.

У статті розглянуто використання режисерського інструментарію в авторських способах зображення соціальної проблематики. Предметом дослідження є режисерські способи фіксації соціальної проблематики в художніх кінофільмах України доби Незалежності. У результаті аналізу способів зображення соціальної проблематики в художніх кінофільмах України доби Незалежності виявлено, що основою висвітлення соціальної проблематики для авторів-режисерів є драматургічний конфлікт, на базі якого розвивається історія в кінофільмі. Саме певна соціальна проблема стає або контекстовою складовою, або каталізатором, що вмотивовує вчинки протагоніста. Драматургічний конфлікт є мотивом для вибору стилістичного вирішення фільму, яке реалізують певним режисерським інструментарієм. Висвітлюючи соціальну проблематику, вітчизняні автори розробляють інструментарій режисера з метою самоідентифікації українського суспільства.

У дослідженні розглядається екранізація як спосіб інтерпретації літературного тексту, написаного для постановки на сцені, засобами кіномистецтва. У наукових розвідках екранізація розглядається як процес, безпосередньо пов’язаний з роботою режисера. У статті фокус уваги зосереджено на ролі режисера, його власному баченні подій та героїв у процесі перекодування художнього твору на мову кіно. Виокремлено особливості драматичного тексту (монологи, діалоги, авторські ремарки, опис персонажів, поділ твору на сцени та акти), засоби, завдяки яким відбувається вплив драматичного твору на глядача / реципієнта. У статті, на матеріалі творів Вільяма Шекспіра «Макбет» і Софокла «Цар Едіп», досліджується своєрідність трансформації драматичного тексту на мову кіно. Виокремлено спільні та відмінні ознаки п’єси та кіносценарію. Розглядається взаємозв’язок і взаємовплив художніх засобів, які використовуються в драмі та кіно. У статті окреслено теоретичне підґрунтя кінопоетики, яке дозволило режисерам та сценаристам практично втілити екранізацію сценічної драматургії. Результати дослідження засвідчили, що драматичний текст та його кіноінтерпретація вказують авторську й режисерську рецепцію.

З’ясовано специфіку та роль капельмейстерської діяльності Ю. Юрьяна в музичному житті Харкова межі ХІХ–ХХ ст. Введено до наукового обігу мистецтвознавства маловідомі, раніше не оприлюднені факти з музичної історії Харкова, що висвітлюють специфіку професійної самореалізації Ю. Юрьяна як одного з адептів академічного музичного мистецтва в межах реалізації капельмейстерської діяльності. З’ясовано, що капельмейстерська діяльність здійснювалася Ю. Юрьяном у Харкові протягом 1890–1906 рр. як прагнення до професійної самореалізації. Вплив капельмейстерської діяльності Ю. Юрьяна простежується в контексті: поширення музичного професіоналізму в аматорському середовищі Харкова, застосування в ХМУ як різновиду виконавської практики духового оркестру, успішного продовження традиції літніх симфонічних концертів у місті як мистецького явища.

Розглянуто специфіку репрезентації травматичного досвіду внаслідок російської збройної агресії проти України 2014–2024 рр. у вітчизняних муралах та графіті. Визначено, що травма, як на індивідуальному, так і на колективному рівнях, осмислюється та візуалізується засобами вуличного мистецтва. З’ясовано, що травматичні події набули відображення в патріотичній тематиці — спротив українців, символи та обереги, вшанування військовослужбовців, Збройних сил України, вдячність волонтерам, ДСНС, реалії та наслідки війни. Означено особливості комунікативної, терапевтичної й прогностичної функцій вуличного мистецтва в умовах травматичних подій, пов’язаних з російським збройним терором.

Розвиток сучасної вітчизняної хорової виконавської практики ще не знайшов осмислення в музикознавчій науці, що визначає актуальність теми дослідження. Здійснено стислий аналіз стану українського сучасного хорового виконавства. Визначено напрями хорової виконавської практики сьогодення: академічний, народний, естрадно-джазовий та їх синтез. Створено типологію форм презентації хорового доробку: концерт, перформанс, театралізоване дійство, шоу-проєкт, візуалізація, віртуальний проєкт та його різновиди. Підкреслено посилення співпраці хормейстера з представниками позамузичних професій. Виявлено превалювання вітчизняного хорового доробку в українській хоровій виконавській практиці із суттєвим акцентом на патріотичному напрямі.

Стаття є частиною дослідження дизайну друкованих видань та ілюстрацій як засобу арттерапії. У ній розглядаються різні підходи до арттерапії, зокрема малювання та наратив, і аналізується їхня ефективність для покращення емоційного стану населення. Метою дослідження є визначення потенціалу графічного дизайну та дизайну друкованих видань у ролі арттерапії для поліпшення самопочуття населення в період війни. Для оцінки арттерапевтичного потенціалу графічного дизайну застосовано системний підхід, у межах якого об’єднано результати бібліографічного, критичного та контент-аналізу результатів досліджень проблем експресивної арттерапії в умовах інтервенції. Науковою новизною дослідження є визначення потенціалу впливу сучасного дизайну книг та ілюстрацій як засобу арттерапевтичної підтримки на вразливу категорію населення, які постраждали внаслідок травмувальних подій, зокрема військових конфліктів. У розвідці вивчено техніки арттерапії для цієї категорії людей та їх психологічний вплив, а також досліджено сучасний дизайн та ілюстрацію книг, їх тенденції та перспективи популяризації серед молоді. Результати дослідження підтверджують, що графічний дизайн друкованих видань та ілюстрацій як інструмент арттерапії може мати значний позитивний вплив на психічне здоров’я населення в період війни. Використання естетично привабливих та емоційно заряджених ілюстрацій сприяє стимуляції творчості, самовираженню та розслабленню, що сприяє загальному покращенню настрою й самопочуття населення. Дослідження сприяє зростанню використання арттерапевтичних методик, які пов’язані з дизайном та ілюстраціями друкованих видань в умовах конфлікту, та пропонує практичні рекомендації для дизайнерів і терапевтів, які працюють у цій галузі. Використання художніх методів у дизайні друкованих видань й ілюстрацій має різноманітні терапевтичні та творчі переваги. Незалежно від того, чи використовуються вони в терапевтичних умовах або як інструмент для створення візуально привабливих ілюстрацій і друкованих видань, ці методи можуть допомогти людям передати та покращити свій емоційний стан в унікальний і потужний спосіб.

The purpose of the article is to identify and systematize a complex of historical, cultural and musical factors that caused the great popularity of the opera “Mulan Psalm” in China and the interest in this work of viewers from many countries on different continents. The methodology combines elements of the musicological complex (music-historical, music-performance methods) with historical, cultural and comparative methods, which allows us to analyze and compare the ancient text with the opera libretto, characterize the main means of expression used by the composer, define the historical and cultural background on which the opera was created, and describe the specifics of the opera’s portrayal of the main character, around whose fate the entire plot of the work is built. The results. Even the initial analysis of the opera by the prominent contemporary artist Guan Xia shows the multivariate interpretation of the image of the main character — one of the most famous characters of the ancient folk epic, as well as the possibility of finding hidden meaning in this masterpiece of modern Chinese opera, because with each new viewing or with each new production of “Mulan Psalm” and new actors performing the main roles, in particular, the three leading singers performing the role of Mulan, different facets of this heroine and the deeper meaning of the opera, which quickly crossed national borders and gained universal significance due to the involvement of its authors, directors and performers in the values that are eternally important to humanity, are revealed: patriotism, sacrifice for the sake of the homeland, and at the same time, sincere love, natural feelings, love for family, brothers in arms, and a loved one. Almost all of the characters are endowed with all of these traits, as there are virtually no negative characters in the opera, since the image of the enemy as such, as well as the enemy army, is not individualized but presented as a common evil that the characters fight and defeat. The practical significance of the article consists in understanding the significance of the opera “Mulan Psalm” in the operatic art of modern China and identifying the prospects of presenting the best achievements of Chinese artists in this genre on the world academic concert stage.

У фокусі уваги — процес екранізації як перетворення літературного тексту в кінематографічний. Це явище розглядається здебільшого з погляду літературознавства: створення драматургічної структури, типологізації, компаративістики, творчості сценариста тощо. Проте поза увагою науковців залишається роль режисера в екранізації. У цьому дослідженні аналізується специфіка процесу екранізації саме з точки зору впливу на неї теми режисера, яка є проявом його особистості. У статті також розглядаються питання, які стосуються того, яким чином режисер обирає той чи інший літературний твір для майбутньої екранізації, якими є параметри відбору літератури, як відбувається екранізація з точки зору творчого процесу режисера. Важливим аспектом дослідження є трактування теми не просто як літературознавчого терміну, а як чуттєво-сутнісного прояву особистості митця, який він закладає у свій фільм. Аналізується також і сам процес перетворення літературного твору, або ж т. зв. режисерської інтерпретації. Зауважимо, що екранізація вивчається не лише як процес перетворення літератури в сценарій, а і як глобальне явище, що охоплює шлях від першопрочитання режисером літературного твору до його втілення на екран та рецепції екранного видовища глядачем. У статті наводяться приклади, на базисі яких означуються не лише теоретичні, а й практичні принципи, що можуть допомогти у створенні екранізації. Її проблематика може зацікавити як професіоналів кіновиробництва, так і широке коло читачів та глядачів.

Тематичне розкриття аудіовізуального продукту відбувається внаслідок максимальної кореляції проявленої поведінки екранних героїв та потужного емоційного відгуку в глядацької аудиторії. Створення ефекту психоемоційного «щеплення» відбувається за умови культурної синергії екранного видовища та емоційного світу глядачів. Безумовне тематичне співпадіння можливе як наслідок впізнаваності глядачем поведінкових реакцій екранних героїв на позасвідомому рівні. Це відбувається в результаті приналежності до спільної етнокультурної групи, до одного ціннісного кола. Одним із головних аспектів селекції поведінкових ознак є специфічна реакція, яку провокує в героя страх. Дослідження джерел виникнення страху, його природи та психофізичних трансформацій поведінки героя є ключовим завданням у процесі створення екранної історії. Українська культурна парадигма була сформована внаслідок синкретизму язичництва та християнства. Це створило певну лабільність у природі збудників страху. Залежно від рівня загроз, герой існує або на рівні інтелектуального самосприйняття, або вивільняє архаїчну самобутність.

Розглянуто основні поняття й терміни, які входять у концептосферу дослідження «героїчного» кінематографу як наукової кінознавчої проблеми. Виявлена «титульна» термінологія, її рівні та взаємозв’язки із загальними поняттями «герой» та «героїзм» у контексті формування особливого морфологічного утворення — «героїчного» кінематографу. Надана характеристика різних визначень поняття «герой», які інституціоналізують його за двома векторами класифікаційних ознак: 1) вузький — достатній — широкий та 2) нерекомендований — допустимий — рекомендований. На основі аналізу морфологічного статусу «героїчного» кінематографу виявлена його жанрова поліморфність, яка потребує додаткового наукового осмислення.

Рецензія на науково-популярне видання: «Актори театру і кіно на листівках видавництва “Укртеакіновидав”» / упор. і автор передм. В. Н. Миславський. — Харків : ТОВ Видавництво «Точка», 2023. — 252 с.

The scientific relevance. The formation and development of the newsreels and documentary films in Ukraine in the 1920s remains one of the least researched pages in the history and development of Ukrainian cinema. That is why the relevance of this research lies, mainly, in filling a significant gap in the history of Ukrainian cinema. A detailed study of newsreels and documentary films production will allow to reveal trends in the development of the Ukrainian film industry in the 1920s in the field of documentary films. The purpose of the article is to study the specifics of the VUFKU policy on strengthening the material and technical base of Ukrainian film production during the 1920s, to study and analyze the history of the formation and development of the production of newsreels and documentary films in the specified period. The methodology of analysis of the problem consists in using, first of all, the historical-systemic approach, which provides an opportunity to understand the dynamics of the development of newsreels and documentary films at a specific historical stage. The problem-chronological approach made it possible to distinguish by year the main directions of the VUFKU activity in the development of newsreels and documentary cinema within the defined chronological framework. The historical-systemic approach made it possible to understand the dynamics of the development of Ukrainian cinematography in the field of documentary cinema as a system at a specific historical stage. The results of the research are that the article examines the prerequisites that served as an impetus for the emergence of a special technical basis for shooting newsreels. The way of development and establishment of newsreels production is considered. Genre and thematic directions of newsreels, types of newsreels, as well as the circumstances that led to the development of the production of newsreels and documentary films are analyzed. The composition, features and functions of the elements of the Ukrainian organizational and creative model of cinematography have been established. The scientific novelty lies in the fact that the article for the first time, on the basis of a complex analysis, researches the process of transformation of structural elements of Ukrainian cinematography in order to establish the release of newsreels and documentary films. The practical significance of the article lies in the fact that the results of the study will contribute to the filling of the “white spots” in the history of Ukrainian cinematography, in particular, the establishment of newsreels and documentary cinema as a component of Ukrainian cinematography, which contributes to the creation of a holistic concept of the development of domestic cinema, further understanding of the film production process of the past and present. The materials of the article can be used in further scientific and theoretical researches, during the creation of training manuals and separate sections of the history of Ukrainian cinema.

The relevance of the article. Commemoration1 of the Holocaust2 is a practice that is the quintessence of the memory of the Jewish past and a promising approach for comprehension of collective experience. Successful realization of forms of remembrance is actively implemented in the main historical centers associated with Jewish history: Poland, Hungary, Germany, and others. It is there that commemorative practices have become an integral part of the multicultural dimension. For a long time, the national focus of Holocaust remembrance was regulated by political mechanisms post-Soviet space, depriving society of the opportunity to expand the functionality of commemoration. This influenced the presentation of the perpetuation of the tragedy and the formation of self-identity among Ukrainian Jews. The purpose of the research. The article presents an examination of individual examples of modern Holocaust commemorative practices and their impact on the cultural space of Ukraine. The dynamics of urban, visual and memorial aspects of commemoration are identified and analyzed, and their specifics are outlined. The methodology is based on the use of the following methods: historical and cultural methods, which were used to characterize the peculiarities of Jewish cultural memory within the framework of the Holocaust representation; sociological method of visual analysis, which was used to study the specifics of commemoration practices using examples of commemoration; structural and semiotic methods, which were used to determine the relationship between individual and collective reflection within the memorial space, and to outline the specific symbolism of the tragedy. It is determined that the rethinking of the tragedy of the Jewish people is the result of rethinking the Holocaust in society. This became possible due to the intensification of research into the meaning of the tragedy. The results. It is proven that by reconstructing the image of the past in the sociocultural dimension, it becomes possible to deprive the Jews of local perception and focus on building intercultural communication through the prism of a positive trend in preserving and restoring memory. The scientific novelty of the research. Іs presented in the analysis of examples of Holocaust commemoration in Ukraine and the identification of the constituent elements of the cultural space of remembrance. The practical significance. The prospect of a further vector of research is the practical implementation of the theoretical material for creating projects dedicated to the tragedy and Jewry in the national territory. Conclusions. Having carried out a cultural analysis of illustrative examples of Holocaust remembrance, we can draw the following conclusions. Firstly, in the course of the study, we determined that the urban perspective of the Holocaust commemoration, together with the elaboration of the trauma of witnesses, aims to create a tendency to perceive the «other». We believe that this is a mentally necessary strategy for Ukrainian realities. Secondly, we have generalized that commemoration focuses on creating an individual experience of perceiving the tragedy of the Holocaust, making it unique. We argue that a complex conglomerate of feelings, which concentrate visual forms, will allow everyone to find their place in this event, discover its leitmotifs, and construct the context of the future with a clear understanding of the cyclical nature of history. Thirdly, memorial commemoration is the most accessible for reflection. However, the places of memory executions are not without variability in interpretation and are an example of a primary source that makes it possible to study of the Holocaust.

Розглянуто специфіку функціонування оркестру студентів Харківського університету, керівництво яким протягом 1880-х — 1890-х рр. здійснювали освічені професійні музиканти С. Неметць, А. фон Глен та С. Дочевський. Доведено, що специфіка функціонування аматорського музичного колективу зумовлена якістю виконання означеними митцями капельмейстерських функцій. С. Неметць та А. фон Глен забезпечували симфонічний інструментальний склад і виконавську якість колективу, залучаючи до концертних виступів професійних оркестрових музикантів. Обмеження концертної практики студентського оркестру за часів керівництва С. Дочевського університетськими заходами зумовило поступове зниження рівня виконавської майстерності та орієнтацію у процесі забезпечення інструментального складу суто на студентів-аматорів.

Досліджено репрезентацію воєнної тематики в кінематографі, вибір аудіовізуальних форм та жанрів для її розкриття, проаналізовано вплив війни на розвиток мистецтва в історичному контексті. Здійснено спробу систематизації тематичних блоків, які можуть бути використані кіномитцями для створення аудіовізуальних творів про події сучасної війни в Україні. Розглянуто проблему вибору кінематографічних форм, які вможливлюють зафіксувати пам’ять щодо подій війни та емоційний стан її учасників, а також наблизити глядача до їхнього досвіду, що дозволяє відчути на собі напруження від усіх трагічних подій. Здійснено аналіз відмінностей у підходах до осмислення воєнної тематики в мистецтві залежно від часової дистанції між авторами та подіями. Використано результати попередніх досліджень стосовно терміну «постпам’ять» і розглянуто, як саме цей термін можна застосовувати для формування сучасної кіномови українських режисерів.

У період інтеграційних процесів України до ЄС перед українським театром постали завдання не лише актуалізації старих і віднаходження нових мистецьких образів та символів для формування належного іміджу країни, а й формування відповідної, стосовно викликів часу, бази ефективної реалізації завдань культурної дипломатії України. Мета розвідки — систематизація й узагальнення відомостей щодо ролі театрального мистецтва в культурній дипломатії України. Методологія дослідження передбачає використання застосування таких підходів, як аналітичний, для вивчення наукових джерел за темою статті; міждисциплінарний — для всестороннього розгляду фактологічного матеріалу й у процесі одержання нових відомостей; системний, що передбачає звернення до таких методів, як біографічний, семіотичний, культурологічний, герменевтичний; історичний — для комплексного вирішення поставлених завдань статті. Наукова новизна полягає в тому, що вперше на системній основі аналізується взаємна пов’язаність зовнішньої культурної політики та громадської позиції щодо українського театру в період незалежності України.

У цій статті на стині класичного бібліографічного й культурологічного підходів здійснено спробу встановлення основних напрямів та підходів у висвітленні російсько-української війни в статтях зі збірників наукових праць і журналів, долучених до переліку фахових видань з культурології (категорія «Б») у 2023 році. Означено питому вагу видань, які розміщували такі публікації, та питому вагу розвідок на подібну тематику серед 199 культурологічних статей у 16 часописах. Оцінено досвід їх об’єднання в окремі рубрики, виокремлено 7 основних тематичних груп за ключовими словами розглянутих робіт. Зазначено, що в цих статтях здебільшого лише фіксувались певні соціокультурні явища чи тренди, які, утім, відсилають або до актуалізації, або до реконцептуалізації більш загальних проблем — багатовимірності української ідентичності, культурно-мистецького ландшафту, меморіальної традиції, зрештою, постколоніального статусу України. Виконано порівняння розглянутого культурологічного доробку у висвітленні теми російсько-української війни у 2023 році з аналогічним доробком у царині історичних наук. Окреслено перспективи його зіставлення з науковою інформацією про Україну в міжнародних наукометричних базах Scopus і Web оf Scince.

У статті розглядається специфіка вокальної підготовки в класі співу С. Ю. Мотте в Харківському музичному училищі (ХМУ) протягом 1885–1901 рр. Досліджуються як рівень вокальної майстерності С. Мотте, що став підґрунтям для осмислення методики роботи зі співочим голосом, так і професійні підходи педагога до вокальної підготовки учнів. Наголошується: під час діяльності в ХМУ С. Мотте проявила педагогічний хист, виховуючи протягом визначеного терміну й у межах регламентованого освітнього процесу фахівців, спроможних на достатньому професійному рівні успішно здійснювати виконавську функцію. Такий рівень виховання забезпечувався опрацюванням голосу на музичному матеріалі, який становили: інструктивні тексти і популярний на концертній сцені камерний репертуар, які забезпечували технологію постановки голосу й опанування культурою співу, та європейська оперна музика як критерій вокальної майстерності.

The relevance of the article. The relevance of the research topic is determined by the extraordinary popularity of the remote form of joint choral performance in contemporary musical culture. The virtual choir is a fairly new, but already very widespread form of music-making, which is gradually acquiring new characteristics and functions compared to those that were inherent in its early days. The main factors of the development of the virtual choir phenomenon can be divided into “evolutionary” (the digitalization of art; the interest of performers in new forms of music making; active development of art therapy and inclusive art practices) and “revolutionary” (the COVID-19 pandemic and the Russian-Ukrainian war, which, although more localized than the pandemic, involves a very large number of choirs that have been unable to work as usual). The latter two factors have led to a quantitative explosion of virtual projects, as well as significant changes in their focus, structure, functions, and composition of performers, etc. that require appropriate scientific understanding. The purpose of the research is to analyze and systematize existing studies of the virtual choir and to make up a strategy for its comprehensive research. The methodology. The study of the available scientific literature on the phenomenon of the virtual choir was carried out using the tools of systematic, textual comparative and comprehensive analysis. The results. The main scientific works on the virtual choir are systematized in four main areas: socio-psychological, technical, didactic and historical. It was found that musicology, choral studies and interpretation aspects have been studied very briefly. Most of the works reveal certain inaccuracies in the presentation of the history of virtual choral performance (except for Сayari), as well as some contradictions in the results of previous studies. In addition, the article raises the question of the conformity of the studied phenomenon with the concept of “virtual choir”. The scientific novelty. For the first time, the research provides a systematic review of scientific papers about the virtual choir, revealing the current trend towards the study of non-musical aspects. The practical significance. The materials of the article can be used in practical activities of conductors and choristers, as well as in the educational process of training conductors, choirmasters and vocalists in conditions of remote work. Conclusions. Scientific comprehension of the phenomenon of the virtual choir is active, but rather limited. Most often, it acts as a certain aesthetic phenomenon that should replace (mostly temporarily) the work of “live” choirs during social cataclysms that limit the possibility of creative communication between people. That is why the most relevant areas of research are socio-psychological and technical. At the same time, many works raise the question of the legality of using the term “virtual choir” for this multimedia activity, which, according to experts, has little in common with both the choir and virtuality. As a matter of fact, the lack of musicological, choral, interpretological investigations, typical for traditional choral activity, revealed within the scope of this study indirectly confirms this idea. The first step on the way to further scientific development of this topic should be a multi-faceted analysis of the current activity of virtual choirs.

Стаття присвячена музикознавчому аналізу хорового концерту «Гука душа Господаря…» для мішаного хору a capella відомого харківського композитора Юрія Алжнєва. У розвідці аналізуються музична драматургія твору в її проєкції на особливості реалізації основних компонентів системи виражальних засобів, що використовує автор у цьому творі. Основна ж увага фокусується на аналізі композиційних (формоутворюючих) та жанрово-стильових аспектів цього концерту. Констатується, що композитор створив у цьому творі доволі цікаву й індивідуалізовану музичну драматургію, у якій вміло використав і розширив можливості простої куплетної форми, інтегрувавши в неї елементи інших, складніших формоструктур.

Зазначено, що спортивний бальний танець не втратив актуальності навіть у найбільше постраждалих внаслідок збройної агресії регіонах України, вкотре доводячи право на розвиток у вітчизняному культурному просторі. Підкреслено, що масовість, ґрунтованість на фундаментальних ідеях й образах буття зумовлюють потенційну широку цільову аудиторію учнів, інтерес до змагань, і це далі сприятиме відновленню турнірів і зростанню потреби у вищій професійній освіті діячів цього виду хореографічного мистецтва. Виявлено, що професія вчителів танців є перспективним напрямом роботи ЗВО. Водночас визнано, що підготовка фахівців цього напряму потребує подальшої спеціалізації та інституціоналізації. Висновано — кар’єра фахівців зі спортивних бальних танців полягатиме у здійсненні клубно-турнірної діяльності й організації навчального процесу відповідним чином.

Стаття містить результати комплексного дослідження специфіки формоутворення в хоровому циклі Р. Толмачова на вірші Т. Шевченка. За допомогою текстологічного аналізу визначені смислові типи псалмів (дидактичні, благальні, хвалебні, звинувачувальні) та особливості їхньої музичної будови. Засобами структурного, музикознавчого та інтонаційного аналізу встановлені закономірності втілення семантики псалмів у конкретні музичні форми. Виявлено значення строфічної форми в будові циклу, встановлено її наскрізний характер. Визначено форму всіх частин циклу й окреслено напрям подальших наукових розвідок у сфері архітектоніки циклу та його виконавських особливостей.

У статті розглянуто специфіку виконавського втілення збірки фортепіанних транскрипцій Songbook Дж. Гершвіна відомими сучасними піаністами Д. Ахацом, М. Ендресом. М.-Р. Делоркою, Ф. Брале, А. Тровато, М. Заккарією, Е. Фаньйоні. На основі аналізу інтерпретаційних версій визначено основні тенденції в інтерпретації транскрипцій, що склалися в сучасному виконавському дискурсі. Перша тенденція передбачає творче переосмислення гершвінівського оригіналу в результаті внесення у нього суттєвих змін, завдяки яким виконавець стає умовним співавтором. Друга тенденція полягає у прагненні точно донести всі нюанси композиторського задуму, дотримуючи авторських ремарок, зафіксованих у нотному тексті.

Висвітлено концептуальні, жанрово-стильові, репертуарні настанови народно-інструментальних ансамблів Харкова другої половини XX–XXI ст. Виявлено притаманні їм ознаки: варіабельність форм і складів, віртуозність, новаційне розширення органологічних, тембрових, фактурних, техніко-виконавських параметрів; інтенсивна апробація світової та національної класики, оригінальних творів сучасних українських митців; значущість автентичних настанов і фольклорної домінанти репертуару, академізації та утвердження нових звукообразів народних інструментів, тембрових експериментів та театралізації виконавства, естетики world music і кроссоверу; синтез виконавської, композиторської, науково-дослідницької, педагогічно-методичної діяльності його представників.

Book review: Anthology of Ukrainian film criticism of the 1920s / edited by: S. Menzelevskyi, O. Teliuk; foreword by S. Menzelevskyi. Oleksandr Dovzhenko National Center, 2019–2021. Vol. 1 — 176 p.; Vol. 2 — 128 p.; Vol. 3 — 200 p.; Vol. 4 — 200 p.

Теорія системогенезу та екосистемний підхід до аналізу великих соціокультурних систем рефлексії дозволяють осмислити музичний простір як єдність системогенезу та культурогенезу. Охарактеризовано міметичний, логістичний та рефлексивний підходи щодо формування виконавської майстерності музиканта на прикладі вокальних й інструментальних складових сучасного художнього твору. Сучасна виконавська майстерність технологізована й специфікована в межах антропних, медіатекстуальних і візуальних патернів, які впливають на виконавську діяльність. Виникають більш творчі, ширші і глобальніші системи, які застосовують досягнення віртуального, іконічного, візуального повороту, виходять на екранні комунікації, сучасну театральну сцену, яка стає радикалізованішою, відмінною від тієї, яка була раніше. Екологічна настанова як апеляція до метафізичних витоків певною мірою акцентує різноманітність здійснення системогенезу у виконавській культурі. Усі синте́зи, які здійснюються на основі музичної стихії, музичного тексту, метатексту музичного дискурсу, потребують адекватних виконавського вміння, майстерності і творчості.

Розкрито та проаналізовано технічні особливості наративних екшн-ігор 1990–2010-х рр. як чинник їхнього розвитку в контексті цифрового мистецтва. Зазначено, що в ці роки екшн-ігри завдяки технологічному поступу все ж здійснили певний «прорив» в розвитку ігрових технологій та художньо-виражальної системи. Акцентовано на тому, що головною технологічною детермінантою цього розвитку є ігровий рушій (Game Engine), на базі якого реалізується спосіб взаємодії із середовищем, а прогресивність програмного коду та алгоритмів, що використовуються цим рушієм, впливає на технічну якість всіх характеристик — від зображення до звуку. Доведено, що розвиток відеоігор у жанрі екшену у вказаний період передбачав вирішення проблеми умовності («анімаційності») зображення за допомогою технологічних інновацій, які зменшували нереалістичність та підвищували його виражальність. Ключову роль у цьому відіграла така естетична константа, як «наративний простір» (Narrative Space). З’ясовано, що технологічна еволюція екшн-ігор як жанру цифрового мистецтва супроводжувалась появою нелінійних художньо-онтологічних закономірностей і пришвидшенням динаміки освоєння ігрового простору.

Постановлено морфологічну проблему існування сфери аудіовізуального мистецтва як креативної індустрії. Розглянуто становлення її секторальної морфології як специфічної для індустрії такого типу. Означено, що друга «хвиля» діджиталізації спричинила входження сфери аудіовізуального мистецтва та виробництва у стадію переформатування неієрархічної морфології в морфологію секторальну, об’єднану з відповідним сектором сучасної економіки. Виявлено сектори сфери аудіовізуального мистецтва та виробництва як креативної індустрії. На основі змін у морфології сфери аудіовізуального мистецтва та виробництва охарактеризовано також і зміни в управлінні людським ресурсом у зазначеній сфері.

Досліджується зміна образів материнства у візуальній культурі незалежної України, викладаються погляди на феномен репрезентації модусів жіночності. Проаналізовано динаміку їх інтерпретаційних моделей та виявлено семантичні зміни, зумовлені соціокультурними явищами. Визначено, що на початку становлення незалежності фемінність репрезентується в міфологемі Берегині, яка уособлює національну ідею. Упродовж 2000-х рр. у масовій культурі України транслюються гендерно-стереотипні мотиви материнства. Унаслідок повномасштабного вторгнення останні репрезентуються як жертовність стосовно власної дитини та держави. Вказано причини романтизації зображення жінки- матері. Означено специфіку змін репрезентації за період становлення незалежності. Виявлено причини й особливості їх трансформації в українській культурі періоду незалежності України. Зображення, представлені в медійній культурі, залежать від соціокультурних перетворень. Вони не лише транслюють стереотипи, традиції, що виникають у суспільстві, а й також формують культурні сенси.

Статтю присвячено аналізу одного з ключових візуальних образів, а саме «мотиву дороги» як чиннику формування міфопоетичної картини світу автора. Досліджено особливості функціонування мотивів-культурем на різних етапах формування творчого становлення автора в поетичній творчості. Показано, яким чином стереотипні візуальні образи сприяють створенню етичного та естетичного ідеалу, у якому органічно поєднуються традиції народної творчості та принципи неокласики. У статті обґрунтовано важливість окремих архетипних словесних та візуальних поетичних образів, у яких автор втілює духовно-культурні надбання українського народу. Розкрито ментальний потенціал поезії, розглянуто найважливіші культуреми в контексті формування загальнолюдських цінностей. Доведено, що творче переосмислення культуреми як формули культурного коду конкретної спільноти людей є формою декодування культурного коду національної культурної спадщини.

Використання мікроінтерваліки у творах сучасного іспано-австрійського композитора А. Кастілья-Авіли для гітарного ансамблю розглянуто в контексті історичного розвитку мікротонової музики. Виявлено специфіку імплементації мікротоновості, як композиторської техніки, у творах для гітарного ансамблю. Закцентовано на застосуванні органологічно традиційної конструкції гітари в ансамблевій творчості митця. Методологічним підґрунтям дослідження є праці Г. Гельмгольца, Дж. Вуда, Дж. Шнайдера, а також науковий доробок А. Кастілья-Авіли, на основі яких проаналізовано визначальні твори композитора для дуету, тріо, квартету, секстету гітар та виявлено немало характерних ознак авторського підходу до написання мікротонової музики для гітарного ансамблю, а саме: використання мікротонових налаштувань (мікротонової скордатури), спеціальних розширених технік (бенд, бі-тон, нетемпероване глісандо), препарації інструмента, що змінює висоту та тембральне забарвлення звуку. На основі досліджених зразків надано періодизацію мікротонової ансамблевої творчості А. Кастілья-Авіли, яка розмежувана на три періоди.

Розглянуто питання еволюції діяльності оркестрів народних інструментів в Україні, проблеми сучасного стану цих колективів та окреслено найзначущіші моменти оркестрово-ансамблевої діяльності. Розкрито важливість збереження традиції оркестру народних інструментів, запропоновано можливі варіанти подальшого дослідження цієї теми, зважаючи на складний процес глобалізації у сфері культури та мистецтв.